Віднайдений час - Марсель Пруст

третій особі: «Вони все говорять про швабські втрати і не говорять про наші, а в нас, надісь, утрати в десятеро разів більші. Вони кажуть, боші видихаються, у них нема чого їсти, а я думаю, їсти в них у сто разів більше, ніж у нас. Досить на нас туману пускати. Якби вони не мали чого їсти, то не билися б так, як оце недавно, коли поклали сто тисяч наших хлопців, яким не було ще й двадцяти». Він перебільшував у кожен слід німецькі перемоги, як давніше перемоги радикалів; воднораз він розводився про їхні звірства, аби ці перемоги ще дужче боліли Франсу-азі, яка все ячала: «О Мати Божа! Пречиста Маріє!» — а часом, аби докучити їй ще чимось, бідкався: «А втім, ми не кращі: що ми наброїли у Греції, те вони виробляють у Бельгії. Ось побачите, ми допечемо всім, і доведеться борюкатися з усім світом», — хоча ситуація складалася якраз протилежна. Якщо надходили добрі новини, він не розгублювався й тут же запевняв Франсуазу, ніби війна триватиме тридцять п’ять років, а що передбачав можливість перемир’я, то переконував, ніби перемир’я протримається місяць-два, а потім підуть такі бої, що теперішні здаватимуться дитячими забавками, і, зрештою, від Франції не зостанеться каменя на камені.

Звитяга аліянтів видавалася як не близька, то принаймні майже певна, і доводилося з прикрістю визнати, що лакеєві це завдавало жалю. А що війну «світову» він звів, як і все інше, до війни, яку нишком провадив із Франсуазою (хоч і любив її, як ми любимо особу, яку раді щодня доводити до люті, переграючи її в доміно), то перемога поставала в його очах у вигляді розмови свіжими її слідами із Франсуазою, коли йому доведеться проковтнути отакі її слова: «Нарешті, кінець, тепер ми відберемо більше, ніж віддали їм сімдесятого року». Попри все він таки грів у душі надію, що ця фатальна звитяга не за порогом: несвідомий патріотизм сповнював його вірою, як і кожного француза, жертви таких міражів — як і мене від початку моєї хвороби, — що перемога, як і моє одужання, прийде завтра. Отож, випереджаючи події, він заявляв Франсуазі, що перемога, чого в світі не буває, може, й надійде, але серце йому кривавиться, бо після неї вибухне революція, а потім — нова навала. «Ох, ця гаспидська війна, хто від неї оговтається, то це боші, гай-гай, Франсуазо, вони вже заробили на ній сотні мільярдів. А нам — дулю з маком, ото буде кумедія! Про це, мабуть, напишуть у газетах, — обережненько, про всяк випадок додавав він, — аби заспокоїти люд, адже вони вже три роки пишуть, що завтра бошам капець».

Слова ці то більше пантеличили Франсуазу, що спершу вона схильна була вірити таки оптимістам, а не лакеєві, але незабаром побачила, що війна, яка, на Франсуазину думку, мала закінчитися за два тижні, хоча «бідолашна Бельгія й опинилася під п’ятою», не вщухала, побачила, що ми зовсім не просуваємося — бо хибно собі тлумачила факт усталення фронтів, — і нарешті, як розповів їй один із її численних «хрещеників», якому вона віддавала все, що заробляла в нас, що від нас засекречується то те, то те. «Усе це окотиться на робітникові, — висновував лакей. — А у вас, Франсуазо, однімуть землю». — «Ісусе Назорею!»

А все ж перевагу він віддавав напастям не таким далеким і пожирав газети в надії сповістити колись Франсуазі про поразку. Він ждав лихих новин, як ждуть писанок, сподіваючись на нещасливий поворот подій, що вразив би Франсуазу, але не настільки, щоб він міг зазнати матеріальних збитків. Отож він радів нальотам цепелінів, щоб бачити, як Франсуаза ховається в підвал, — і радість цю посилювала певність, що в такому великому місті, як Париж, бомба навряд чи поцілить саме в наш дім.

А втім, Франсуазу іноді починав огортати її давній ком-брейський пацифізм. У її душу замалим не заронився сумнів щодо «німецьких звірств». «На початку війни нам убивали в голови, що німці — то вбивці, зарізяки, істні бандити, б-б-боші». (Розкочуючи б у слові боші, вона чинила так тому, що оскарження німців у вбивствах здавалося їй, зрештою, виправданим, але оскарження в тім, що вони боші — радше чимось неправдоподібним через свою потворність. От тільки невгадно було, якого таємничо-страшливого змісту надавала Франсуаза слову бош у разі, коли йшлося про початок війни, як лишалося незрозумілим і те, чому вона вимовляла його з ваганням у голосі. Бо сумнів у тім, що німці — злочинці, міг бути справді не досить обґрунтований, але сам собою, з погляду логіки, суперечности в собі не крив. Але який може бути сумнів у тім, що вони боші, якщо це слово у просторіччі означує німців? Запевне вона лише опосередковано повторювала шорсткі вирази, почуті нею тоді, де з особливим притиском вимовлялося слово бош.) «Я вірила у все це, — казала вона, — але я запитую себе, чи ж ми не такі самі шахруни». Блюзнірську цю думку хитро підсовував Франсуазі лакей: він бачив, що його колежанка симпатизує грецькому королеві Константану, і малював перед нею картину, як ми його уголо-джуємо, поки він не зречеться. Отож зречення від престолу цього короля так сильно збурило Франсуазу, аж вона заявила: «Ми від них аж ніяк не ліпші. Якби ми жили в Німеччині, ми б учворили те саме».

Зрештою у ці дні я бачився з нею рідко, бо вона навідувала своїх кузенів, про яких мама колись сказала: «Знаєш, вони багатші за тебе». У цю добу Франція демонструвала поширену по всій країні позицію, яка могла б засвідчити — якби знайшовся історик, здатний увічнити її як пам’ятку, — велич Франції, велич її духу у стилі святого Андрія-Первозваного-в-Полях, позиція якої не менше, ніж солдати, полеглі на Марні, дотримувалися цивільні, зацілілі в тилу. Франсуазин сестри-нець наклав головою під Беррі-о-Баком, а дядьками йому доводилися його родичі-мільйонери, колишні власники величезної кав’ярні, що, доробившись до багатства, відійшли від справ. Він поліг — власник дрібної кав’яреньки; його мобілізували на фронт у двадцять п’ять років, і він зоставив доглядати за скромним баром молоду дружину, сподіваючись вернутися через кілька місяців. Але загинув. А тоді сталося ось що. Франсуа-зине кузенство, мільйонери, не пов’язані жодними кревними узами з молодою жінкою, вдовою по їхньому сестринцеві, покинули село, де оселилися десять років тому, і знову вернулися до свого ремесла, не беручи від власниці бару ні гроша; щодня о шостій ранку мільйонерка, щирісінька дама, та її