Віднайдений час - Марсель Пруст
Пана де Шарлюса мали тут за принца, тож у цьому закладі оплакували смерть того, про кого жиґоло мовили: «Не знаю, як його величати, мабуть, чи не барон», хоча то був не хто інший, як принц де Фуа (син його дружив із Робером де Сен-Лу). Дружина гадала, ніби він пропадає у клубі, тимчасом як він цілі години висиджував у Жюп’єна, теревенячи або розповідаючи світські історії апашам; чоловік він був високий і гарний, як і його син. Диво дивне, але пан де Шарлюс і гадки не мав, що принц поділяє його уподобання — може, тому, що зустрічав його тільки в салонах. Подейкували, що свої уподобання він переносив колись навіть на свого рідного сина, ще гімназиста (Роберового приятеля), та, мабуть, це плітки. Навпаки, глибоко свідомий не знаних багатьом звичаїв, він ревно стежив за тим, із ким водився його син. Якось один пан, мужицької ложі, погнався за юним принцом де Фуа аж до отчого палацу і вкинув йому у вікно записку, — підняв її натомість батько. Але хоч нахаба і не належав з погляду аристократичного до товариства пана де Фуа-старшого, з другого боку, він таки належав до одного з ним кола. Цей чоловік завиграшки знайшов серед спільних знайомих посередника і заткнув рота панові де Фуа, довівши, що не хто, як сам молодик спровокував його, старшого чоловіка, на цей вибрик. І йому можна було повірити. Принц де Фуа міг уберегти сина від небажаних знайомств, але не від голосу крови. А втім, юний принц де Фуа залишився, як і його батько, незнаний з цього боку серед людей свого кола, хоча й зайшов дуже далеко з людьми іншого кола.
«Який він приступний! Хто б сказав, що це барон», — дивувалися деякі завидники, коли пан де Шарлюс у супроводі Жюп’єна пішов собі, не перестаючи нарікати дорогою на цноту молодика. Судячи з невдоволеної міни Жюп’єна (який мав би завчасу вишколити хлопця), на фальшивого душогуба чекала добра почубенька. «Це ж цілковита протилежність тому, що ти казав, — обурювався барон, аби Жюп’єн надовго затямив його науку. — Виглядає на звичайного поштивця, шанує свою родину». — «А з батьком у нього сварка, — зауважив Жюп’єн. — Мешкають разом, а харчуються у двох різних барах». Проти смертовбивства цей грішок виглядав абищицею, але Жюп’єн, розгубившись, хапався за соломинку. Барон не озвався ні словом: позаяк він прагнув, аби про його втіхи дбали загодя, то хотів мати ілюзію, що в цьому разі про них не подбали. «Це справжнісінький бандит, він просто намагався вас ошукати, він надто наївний», — додав Жюп’єн, виправдовуючись, але тільки вразив самолюбство пана де Шар-люса.
«Він, мабуть, щодня проїдає мільйон», — вирік двадцяти-двохрічний молодик, він ляпав не думаючи і сам вірив своїм словам. Незабаром заторохтів повіз, приїхавши по пана де Шарлюса. Аж це я узрів, як із суміжного номера, повільно ступаючи, вийшла немолода, як мені здалося, дама у чорній спідниці. Її супроводжував військовик. Я одразу ж збагнув, що вклепався: то був священик. Така рідкісна, а у Франції то й зовсім виняткова постать — священик-гріховода. Ясна річ, військовик збиткувався зі свого супутника, висміюючи невідповідність його поводження сутані, а панотець із поважною міною, підносячи до свого розпашілого обличчя палець доктора богословства, вирік: «Що вдієш, я не (я очікував: святий) янгол». Зрештою він уже квапився і прощався з Жюп’єном — той, відпровадивши барона, повертався нагору, але грішний довгополий з неуважности забув заплатити за номер. Дотепність ніколи не підводила Жюп’єна, він потрусив карнавкою, куди складав платню з клієнтів, і забряжчав нею, гукнувши: «На потреби парафії, пане абате!» Розстрига перепросив, кинув монету і зник.
Жюп’єн прийшов по мене в темну нору, звідки я не смів рипнутися. «Вийдіть на хвилинку до вестибуля, там сидять мої хлопці, а я тим часом замкну номер нагорі: адже ви його винаймали, у нас так заведено». Принципал був там, я заплатив. У цю мить зайшов молодик у смокінгу і владно спитав у принципала: «Чи не міг би я завтра мати Леона за чверть одинадцята, а не об одинадцятій, бо я снідаю в місті?» — «Це залежить від того, — відповів принципал, — наскільки його затримає абат». Очевидно, відповідь не вдовольнила молодика у смокінгу, — він ладен був уже визвіритися на абата, але гнів його окошився на мені, щойно він помітив, що я наближаюся до принципала: «А це хто? Як це розуміти?» — прошепотів він тихим, проте лютим голосом. Принципал, геть роздратований, пояснив, що моя присутність нічого не означає, просто я пожилець. Молодика у смокінгу таке пояснення не заспокоїло. Він знай приказував: «Казна-що, такого не повинно бути, ви ж знаєте, я це ненавиджу, через вас ноги моєї більше тут не буде». Проте навряд щоб він збирався виконати свою грізьбу, бо хоч пішов розсатанілий, але нагадав, щоб Леон постарався звільнитися за чверть одинадцята, а то й о пів на одинадцяту, якщо це можливо. Жюп’єн вернувся і вийшов зі мною надвір.
«Мені б не хотілося, щоб ви думали про мене зле, — озвався він. — Цей дім приносить мені менше зиску, ніж ви гадаєте, я мушу тримати чесних пожильців, а з ними, їй же бо, тільки проїдаєш гроші. Тут, на противагу кармелітам, завдяки гріху живе цнота. Ні, якщо я винайняв цей дім, тобто ви-найняв за посередництвом домодержавця, — ви його бачили, то лиш на догоду баронові, на розраду його старечих літ». Жюп’єн натякав не на садистську сцену, свідком якої я був, і не на баронове збоченство. Барон і для балачок, і для компанії, і для гри в карти волів чернь, а та на цьому наживалася. Напевне, снобізм щодо голоти можна зрозуміти, як і всякий інший. Обидва ці різновиди снобізму, зрештою, чергуючись, зливалися водно у панові де Шарлюсі, — для великосвітських салонів ніхто не здавався йому достатньо елегантним, так само як ніхто не тхнув достатньо апашем у другому випадку. «Я ненавиджу, коли хтось ні риба, ні м’ясо, — просторікував він, — буржуазна комедія манірна, а мені подавай або принцес із класичної трагедії, або грубий фарс. Жодної золотої середини — «Федра» чи «Паяци». Але, зрештою, рівновагу між цими двома видами снобізму порушено. Чи то зі старечої втоми, чи то через те, що його чуттєвість не гребувала вже підніжною пашею, барон тепер жирував із «низотою», несамохіть ступаючи у слід того чи іншого зі своїх великих предків— дука де
