Віднайдений час - Марсель Пруст

розвиватися незалежно в зовсім протилежному напрямку. Очевидно, погане виховання або просто невихованість, разом зі схильністю до заробітків, забезпечуваних якщо й не найменш прикрим способом (чимало ремесел можуть виявитися в остаточному підсумку куди любішими, але ж хіба, приміром, хворий не сплітає собі зі своїх маній, зречень та ліків ще тяжчого існування, ніж це зробила б сама хвороба, часто легка, з якою він, як йому здається, цим способом бореться?), то бодай менш трудомістким, і довели цих «молодиків» до того, що, сказати б, у цілковитій невинності й за благеньку оплату вони робили те, що не справляло їм жодної насолоди і попервах не могло не будити в них гострої відрази. На цій підставі можна було вважати їх за зіпсутих до шпику кісток, та ба, вони показували себе і з кращого боку: не тільки на війні, де виявляли себе чудовими вояками, незрівнянними «зухами», а й у цивільному житті, де доводили свою добросердість і бували цілком порядними людьми. Вони давно вже перестали розуміти, що в їхньому житті моральне, а що ні, — просто жили життям свого оточення. Тож, вивчаючи деякі періоди стародавньої історії, не варто надто дивуватися, що путящі люди без вагання брали участь у масовій різанині чи у кривавих людських офірах, — їм це запевне видавалося чимось природним.

А втім, помпейські картини у Жюп’єновім домі чудово гармоніювали (усім тим, чим вони нагадували кінець французької революції) з добою, досить схожою на Директорію, і, здавалося, ця доба не за порогом. Випереджаючи мирний договір, криючись у темряві, щоб не надто демонстративно порушувати поліційні приписи, скрізь по новій влаштовувано танці, нічні оргії. До того ж у повітрі вже відчувалися певні мистецькі віяння, не такі антинімецькі, як у перші роки війни, даючи віддихатися знеможеним від задухи умам; але тому, хто осмілився б їх висловити, довелося б мати патент на громадянськість. Один професор написав прегарну книжку про Шиллера, на неї відгукнулися газети. Проте, перш ніж згадано автора, писалося — в дусі цензорського imprimatur[13] — що він був на Марні та під Верденом і заслужив п’ять відзнак, а двоє його синів полягли смертю хоробрих. Тільки тоді хвалено його за ясність і глибину розвідки про Шиллера, якого дозволено назвати великим, аби тільки замість «великий німець» стояло «великий шваб». То був пароль, таку статтю пропускали до друку негайно.

Тому, хто за дві тисячі років прочитає історію наших часів, вона, либонь, видасться добою, коли й певні совісні, чисті душі купалися у страшенно згубному життєвому середовищі, — а саме за таке він його визнає, — зумівши пристосуватися.

З другого боку, я, можна сказати, не знав нікого, або майже нікого, хто своїм розумом і вражливістю перевищував би Жюп’єна; а причина проста: свої чудові «здобутки», що становлять духовну канву його висловлювань, він не завдячував ні гімназійній освіті, ні університетській науці, — щоправда, інститути здолали б сформувати з нього й геть-то видатну людину, але ж скільки світських молодиків не виносять із них жодної користи! Звичайна природжена тяма, природний смак — ось те, що витворило в ньому, завдяки рідкому і випадковому читанню, читанню похапцем і знічев’я, ту влучність вислову, де цілком спонтанно виявлялася симетрія мови, сповнена краси. Натомість ремесло, яке він правив, могло — і то цілком слушно — вважатися за одне з найзисковніших, але й за останнє з останніх. Що ж до пана де Шарлюса, то — хоч би як у своєму аристократичному високодумстві він зневажав «людські язики» — поставало питання: що воно за диво таке, що почуття власної гідности й самоповаги, а воно все ж у нього було, не змусило його зректися потурань своїм чуттєвим бзикам, гідним хіба викінченого недоумка?

А проте і барон, і Жюп’єн давно вже звикли відмежовувати мораль від своїх учинків (утім, це трапляється і на іншому полі, в судді, у державного мужа тощо), і звичка ця (уже в обхід моралі) з кожним днем дедалі укорінювалася, розвиваючись як хвороба, поки сягнула такого рівня, коли наш скірний Прометей дозволив Силі прикувати себе до скелі з чистої Матерії.

Звичайно, я відчував, іцо в пана де Шарлюса це нова стадія недугування, яке, відколи я дібрав у ньому глузду, якщо судити з різних його етапів, свідком яких я був, прогресувало з неймовірною хуткістю. Бідолашний барон був уже не дуже далеко від останнього кресу, від смерти, навіть якби їй не передувало, згідно з побажаннями та пророцтвами пані Вер-дюрен, ув’язнення, яке в його літах могло тільки прискорити кінець. А проте я висловився неточно: скеля з чистої Матерії. Хто знає, чи в цій чистій Матерії не жевріло ще трохи Духа. Цей шаленець попри все знав, що став жертвою шаленства — і все ж забавлявся у ці хвилини, бо добре знав, що той, хто його б’є, таїть у собі злости не більше, ніж маленький хлопець, якому в грі у війну випало стати «пруссаком» і на якого всі кидаються в щирому патріотичному запалі і з удаваною ненавистю. Він був офірою навіженства, але і в цьому навіженстві прозирало щось від пана де Шарлюса, від його особи. Навіть у ці моменти аберації людська натура (так само як у наших любощах, у подорожах) ще виказує потребу віри, домагаючись позірности правди. Франсуаза, коли я розповідав їй про одну церкву в Мілані, місті, куди вона запевне не поїде, чи про Реймський собор, чи навіть про собор ув Аррасі, яких їй не судилося побачити, бо їх обернуто в руїни, заздрила багатирям, кому огляд подібних скарбів був приступний, і зітхала з ностальгічним жалем: «Ах, яка це була, мабуть, краса!» — вона, яка мешкала в Парижі стільки років і не виявила бодай крихти цікавости до Нотр-Даму. А все тому, що Нотр-Дам становив частину Парижа, міста, де плине повсякденне Франсу-азине життя і де нашій старій служниці, було б важко — так само як важко було б і мені, якби мої архітектурні студії не скорегували в мені з певного погляду моїх іще комбрейських нахилів — прив’язати до певного місця мету своїх марень.

У наших коханих іманентно для них живе якась мрія, яку ми не завше вміємо розпізнати, але до якої пориваємося. Так моя віра в Берґотта, віра у Сванна закохала мене в Жільбер-ту, а віра в Жільберта Лихого причарувала мене до дукині Германської. А якими широкими морськими розлогами було підшите моє кохання до Альбертини — найболісніше, найрев-нивіше і начебто щонайособистіше! А втім,