Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

— А я вас пригадую, — він теж посміхнувся, але стримано, і ковзнув поглядом по руці на її плечі. Петро Семенович перехопив той погляд і швидко забрав руку. — Я тоді у райкомі комсомолу працював, комсомольську характеристику в академію вам готував. Ви — Польова царівна, я не забув.

Посмішка зникла з обличчя Олени, вона розгублено кивнула «так», якийсь час постояла мовчки, потім вибачилася й хотіла йти, та голова знову зупинив її, нагнувся до самого обличчя і тихо промовив:

— Так ти — царівна? А я все думаю — звідки у тебе стільки гонору? Думав, у Степаниди набралася, аж ти з цим приїхала… Додому не тікай, — додав голосніше. — Зараз ось підемо, ще за стіл сядемо, молодість згадаємо. Так, Вікторе Сергійовичу? Забирайте вашу землячку, а то вона трохи дивакувата — начальство не поважає. А ну, Олено Миколаївно, доведи, що я брешу, — і підштовхнув її до дверей поперед себе.

За столом секретаря райкому й Олену посадив поруч, а сам усівся навпроти, із усієї сили намагався догодити начальству, а разом годив і Олені: то наливав горілку в її чарку, то припрошував до їжі, жартував, часто невдало, але більшість за столом сміялася, бо насправді було весело від самого відчуття свята, якого кожна людина прагне хоча б іноді.

Олені теж передавався цей настрій, і вона більше не хотіла помічати на собі посоловілий погляд голови, не хотіла насторожено вслухатися у свою душу, яка, мов індикатор, реагувала на все й на всіх, однаково відчуваючи добре й лихе. Сміялася з іншими, разом з іншими піднімала чарку за те, щоб і далі ростити на своїй землі хліб.

— Я ще мало знаю район, — нагнувся до її обличчя Віктор Сергійович, — але мені тут уже подобається, може, тому, що зустрів вас? Ви давно сюди приїхали?

— Давно. — Олена поклала виделку, зацікавлено глянула на сусіда. — А ви коли з рідних країв?

— Ще й місяць не минув.

— Підвищення?

— Так.

Олена посміхнулася:

— Я рада, хоча й не пам’ятаю вас, та мені приємно зустріти людину, що знає моє село, мій район.

— Ще б не знав… — Віктор Сергійович дивився Олені в обличчя зовсім по-іншому, ніж тоді, коли голова підвів її до нього. Очі не приховували несподіваної радості. — Я через ваше село до батьків їжджу. Можу й вас коли завезти — у мене є машина.

— Дякую. — Олена замовкла, байдуже глянула на стіл, на якому стояли наїдки й напої. Чомусь подумала, що дуже близько сидить біля цього чоловіка і їй приємно відчувати тепло його тіла. Зніяковіла від такої думки й трохи винувато промовила: — Я мало їжджу до батьків, зовсім мало.

— Чому? — здивувався Віктор Сергійович. — Адже це не тисяча кілометрів?

— Так. — Здвигнула плечима, потім додала: — У мене ще донька мала. З нею важко їздити.

— Тим більше, Олено Миколаївно, — промовив трохи жартома. — Я беру над вами шефство. Наступного разу, коли їхатиму, передзвоню і заберу.

Олена засміялася:

— А в мене телефону немає, так що…

Віктор Сергійович і собі засміявся, потім подивився на голову колгоспу й докірливо похитав головою:

— Бачу, Петре Семеновичу, ти мою землячку не жалуєш.

Червоне й до того обличчя голови, на якому виступили дрібні крапельки поту, ще більше почервоніло.

— Нікак нєт, — відповів по-військовому, жартівливим тоном. — Ми всі її любимо, вона це добре знає, — багатозначно глянув на Олену, яка при цих словах трохи змінилася на обличчі, але того ніхто не помітив. — Телефон — справа кількох днів, було б бажання.

Сутеніло. Біля Будинку культури лишилася тільки молодь, тож і музика звучала молодіжна. Застілля потроху розходилося, Олена й собі підвелася. За нею підвівся і сусід, промовив притишено:

— Я не проти танців, але… — розвів руками, немов вибачався.

Олена нічого не відповіла, тільки посміхнулася:

— До побачення, — подала руку, навіщось відвела очі, щоб уникнути його погляду. Швидко висмикнула руку з широкої м’якої долоні й пішла до дверей. Дві пари очей провели її: одні — несподівано збентежені, інші — з ледь прихованою досадою.

— Гарна у мене агрономша, правда? — Петро Семенович по-панібратськи обняв за плечі секретаря. — І спеціаліст непоганий, от тільки… Давайте ще по одній — за дружбу.

Сіли за уже спорожнілий стіл.

Петро Семенович налив гостю й собі, підняв чарку і першим випив. Потягнувся рукою за розрізаним, трохи прив’ялим помідором і ніби між іншим промовив:

— Коли вона до нас приїхала, я й не знав, що робити, — двоє малих дітей, без чоловіка, якась така, ну, не можу сказати — яка. Я її тут до однієї баби поселив, з житлом, самі розумієте — скрутно, — плямкнув, розжовуючи помідор, і потягнувся за другим. — А та баба… Одне слово — справжня відьма. Ну, не те щоб, але… Чорт його знає — я на цьому не розуміюся, та щось таке уміла, ну, шептати, травами лікувала. Олена Миколаївна з нею душею зрослася, наче з рідною, замість того щоб свідомо над цим усім піднятися. Вища освіта, могла б і в партію вступити — я б їй сам рекомендацію дав. Так ні, і вона у те вдарилася, чим стара Степанида займалася. Така молода — самі бачили, а до неї вся Вербівка ворожити бігає, ще й з інших сіл їдуть. Ні щоб там про особисте життя подумати, скільки у селі самотніх чоловіків! Живе — не розбери як. Люди он кажуть — уночі гола по двору ходить. Я, звичайно, не вірю, але ж диму без вогню не буває. Ну, й діти невідомо від кого — ні аліментів, ні батька, — замовк, подивився на Віктора Сергійовича — той як поставив чарку, так і сидів мовчки, тільки дивився кудись поперед себе. — Ще по одній? — запропонував голова.

— Ні, досить. Ми вже їдемо. Дякую за гостинність, — секретар райкому підвівся, офіційно потис руку господарю свята, вийшов на вулицю й пішов до автомобіля.

Петро Семенович вийшов за ним, а коли машина рушила, промовив:

— Зачепила, і цьому гаплик. А я, дурак, розбалакався, наче совєцьке радіо.

Через два дні телефон Олені провели за рахунок колгоспу, але ніхто не дзвонив, хіба що Іванові друзі, і то нечасто.

Осінь, неначе стара баба, придибала на землю з дощем, дихнула на сади холодом, і вони посивіли за одну ніч. Лупаті зорі здивовано озирали холонучу землю, яка так швидко перетворилася на сіру й опустілу. Олена пізню осінь не любила. Вона їй здавалася людиною,