Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

— Не знав, що така гарна дівчинка тут живе, без гостинця приїхав. А ну ж, як тебе звати?

Марійка засоромилася, глянула на матір, відповіла боязко:

— Маня, а це мій братик, — показала пальчиком на високого худорлявого хлопця, який чомусь насупився і спідлоба глянув на незнайомця.

— І братик у тебе гарний, — посміхнувся чоловік, потім сказав до Олени: — Я за вами. Поїдемо у райцентр, ненадовго. Я і назад привезу, — побачив, як жінка нервово поправила на столі скатертину й тривожно глянула на дітей. — Не бійтеся — вас ніхто не скривдить.

— А чого ми їдемо? — спитала, і голос зрадливо затремтів.

— Якщо чесно, то я толком і не знаю — я тільки водій, — помовчав, ніяково посміхнувся, — але, думаю, до хворої дитини.

Олена полегшено зітхнула:

— Тоді я перевдягнуся, а то ніби незручно у робочому їхати до людей.

Автомобіль зупинився недалеко від центру міста, біля високого, пофарбованого у зелений колір паркану, за яким стояв добротний, не схожий на інші, будинок. Трохи старша від Олени жінка вийшла на ґанок, привіталася першою і запросила Олену до хати. У якійсь маленькій кімнатці подала стільця й сама сіла навпроти.

— У нас хлопчик… — запнулася, мовби не з того почала, глянула на Олену. — У нього на оці щось росте. Уже й до Києва возили, а там кажуть — операцію потрібно робити, але гарантії не дають. Мабуть, іще й до Одеси повеземо, в інститут Філатова, та… чули про вас… — зніяковіла і на якусь хвилину замовкла, тільки запитливо вивчала Олену, — подивіться, будь ласка, мого сина. Діма, Діма, йди сюди, синок! — гукнула у прочинені двері.

Хлопчик років тринадцяти, в імпортному спортивному костюмі, видно, чекав, швидко зайшов до кімнати. Недовірливо глянув на Олену і криво посміхнувся.

— Сядь сюди, синок, — показала мати на стілець поруч із собою, — нехай тьотя тебе подивиться.

— Так, сядь, — промовила й Олена до підлітка, що безцеремонно оглядав її з ніг до голови.

Хлопець сів, трохи насмішкувато глянув їй в обличчя. Вона теж довго і мовчки дивилася на нього.

— Тобі в око щось ударило, — промовила ніби сама до себе, — навіть не вдарило, а встромилося.

— Так, так, — заговорила замість хлопця мати. — Ми його відразу відвезли до лікарні, але там подивилися, закапали й сказали, що немає нічого страшного. А тепер от…

— Я спробую, — промовила Олена заспокійливо. — Тільки треба, щоб він мене слухався. І щоб ви теж робили, що скажу. Зараз принесіть сюди, якщо у вас є, ікону Божої Матері.

Жінка зніяковіла:

— Бачите — ми атеїсти, мій чоловік, — наткнулася на Оленин заглиблений у себе погляд і підхопилася зі стільця. — Я зараз подивлюся, десь повинна бути.

Але шукала недовго. За кілька хвилин принесла невеличку ікону. Олена взяла, поставила перед собою на столику.

— Тепер поки що вийдіть, — попросила. — Ні, почекайте. Ваш син хрещений?

— Хрещений, — зніяковіла мати, глянула на сина. — Але у нас не прийнято про це говорити.

— Я вас потім покличу, — сказала їй Олена. — А ти, Дмитре, дивися на мене й нічого не бійся.

По неї приїжджали щодня. Зранку й увечері промивали сину очі травами, які привозила Олена. Хлопчик не розумів, що з ним відбувається, коли ця жінка клала йому на голову руку, від якої йшло незвичайне тепло. На якийсь час у ньому щось заспокоювалося, мовби засинало, а потім він відчував бадьорість у всьому тілі й питав у матері:

— А вона що — чаклунка? Де вона живе — у лісі?

— Не в лісі, а в селі, — відповідала мати. — А чаклунка чи ні — не знаю. Головне, щоб вилікувала тобі око, а яка нам різниця, хто вона.

Через два тижні, на третій, око хлопчика перестало боліти і велика, схожа на більмо, пухлина, що вже розрослася на добру частину білка, почала зменшуватися.

Щодня на наряді Петро Семенович з тривогою дивився на Олену, мовби чогось чекав. Потім, коли її поїздки до районного начальства припинилися, полегшено зітхнув. Намагався зайве не зачіпати, навіть інколи хвалив, на що Олена відповідала похмурим, непривітним поглядом. Тепер її часто почали посилати на різні наради й семінари у район, навіть нагородили почесною грамотою, коли святкували в колгоспі обжинки. На те свято приїхали й гості. Олена трималася осторонь, хоча її душа раділа і веселій музиці, й урочистим обличчям, і цьому лагідному дню, який підсумовував тривоги й надії ще одного хліборобського року. Чи не останнього для українського селянина відносно спокійного і благополучного. Далі, рік за роком, власна держава, псевдовожді штовхатимуть його до прірви, знедолюючи і знекровлюючи свого годувальника.

Але того вересневого дня біля сільського Будинку культури зібралася чи не вся Вербівка: співала, пила казенну горілку, закуплену колгоспом у магазині, їла запашний хліб із нового врожаю. Серед підлітків, що стояли окремою купкою, Олена помітила Івана з цигаркою в руці. Хлопець не побачив, коли вона підійшла, й від несподіванки розгубився.

— Що це таке? — материн голос звучав суворо, незважаючи ні на кого. — Зараз же кинь. Я про це з тобою вдома поговорю.

Іван кинув цигарку й затоптав черевиком, боязко поглядаючи на матір, а та повернулася йти і відчула на собі чийсь погляд. Біля входу до Будинку культури стояло колгоспне начальство і гості, що обідали окремо, десь у приміщенні. Вони жваво розмовляли, неголосно сміялися. Олена озирнулася і наштовхнулась на зацікавлений погляд. Швидко відвернулася, хотіла йти додому, але почула:

— Олено Миколаївно, — гукав захмелілий голова, — ти куди? Тобі честь і шана сьогодні, а ти нас цураєшся. Негарно так.

Вона зупинилася. Її очі не ховали зневаги, та Петро Семенович удавав, що цього не бачить, чи то хміль ударив у голову, підійшов, обняв жінку за плечі й підвів до гурту.

— Люди, Олено Миколаївно, цікавляться, чого така гарна агрономша нехтує товариством, поважним товариством? Ось Віктор Сергійович каже, що тобі за пшеницю не грамоту, а орден потрібно давати. Над цим подумаємо. Ти знайома з Віктором Сергійовичем? — Олена заперечливо хитнула головою. — Таке, — голова міцніше стиснув її за плечі, — начальство треба знати. Хоча ти у нас людина безпартійна — який із тебе спрос? А, до речі, Віктор Сергійович, наш новий другий секретар райкому партії, каже, що він твій земляк.

— Не пригадую, — усміхнулася Олена високому, на вигляд трохи старшому від неї чоловікові, карі, трохи суворі очі якого глянули їй кудись глибоко в душу, куди вона давно вже нікого не пускала. Розгубилася, відчуваючи, як