Провина - Ганна Хома
— Чому він мовчить? — запитала у чоловіка Марія, вказуючи на охоронця, який мовчки перераховував гроші.
— Напевно, нема ні десертів, ні коктейлів. Підемо ще кудись?
— А якщо він бреше?
Чоловік гмикнув.
— Все одно грошей не віддасть.
— А якщо попросити?
Чоловік не втримавсь і розсміявся. Давно над її жартами не сміялися чоловіки.
Дзеркальна куля під стелею, дзеркальна стіна в глибині сцени, різке біле світло і на диво багато народу. О третій годині? Відстала вона від життя, однозначно.
— Знаєш, що найсмішніше? Тут справді нема ні вершкових десертів, ні молочних коктейлів, — гортаючи меню, повідомив Влад.
Марія кивнула.
— Дуже добре.
— Чому добре?! — закричав він їй у вухо, бо саме гримнула музика.
— Тому що я не хочу, щоб ти нагадував мені мого батька.
— Голосніше!
Вона усміхнулася. Він міг закластися на тисячу доларів, що в цьому залі не знайдеться іншої такої усмішки: ідеально рівний зубний ряд, ідеально біла емаль…
Треба втікати. Поки не пізно.
— Невже вони всі не хочуть спати? — показала вона на довколишній люд.
— Хочуть.
— То чому не йдуть?
— Ти бачила охоронця? Такий і мишу не пропустить.
Вона розсміялася. Коли жінка сміється над твоїм анекдотом, то або анекдот такий гарний, або жінка.
Але все одно приємно.
І треба ж, щоб саме в цю мить нагадали про себе сліди, залишені на його тілі хлопцями з бусу. Він схопився за келих з вином.
— А якщо спробувати? — пробилося до нього крізь гамір дискотеки.
І чого вона ще від нього хоче? Танцювати, звісно. Вічно тим жінкам не сидиться…
— Спробувати що? — без ентузіазму перепитав Влад.
Коли тебе ніжно впечатали у капот, від чого на бідному капоті залишилися вм’ятини, а потім ще раз впечатали і ще, та ще й при цьому забрали всі гроші — чого-чого, а ентузіазму до танців тобі, певно, бракуватиме.
А відмовиш — жінка цілком законно образиться, ти цілком законно нап’єшся — і вийде у вас зразкова українська сімейка.
— Спробуймо прорватися повз шафу.
Він кілька разів кліпнув очима.
— Яку шафу?
— Тридверну. Ту, що при вході.
— A-а… Куди прорватися?
— Додому.
— Ти хочеш звідси піти?
— Я хочу спати. Вибач, що псую тобі вечір…
Один-єдиний вечір, котрий не вдалося зіпсувати нікому і нічому, хоч як світ старався, хоч як нацьковував на нього своїх псів, — і ще за цей вечір просять у нього вибачення?
— Та нічого. Я, щоправда, сподівався, що ми з тобою трохи потанцюємо, але якщо ти не хочеш…
«Скотина ти все-таки рідкісна».
… — Ой!
— Обережно.
— Я ж казала, що мені дуже мало треба, щоб сп’яніти. Чому в тебе так багато сходів? А якщо п’яна людина впаде і зламає собі ногу?
— Мені для п’яної людини сходів не шкода. Зараз я відчиню двері… якщо знайду ключі…
— А якщо не знайдеш?
— Прикинемося п’яними й заночуємо на сходах.
— Цікаво, а чи можна прикинутися тверезим?
— Ну, тобі це не загрожує.
— Аж так зле?
— Значно гірше.
— Дякую за комплімент…
— Я не про тебе. Ми, коли виходили, забули замкнути за собою двері.
— І що? Нас обікрали?
— Якщо ми не знали, що забули замкнули двері, то звідки злодії могли про це знати?.. Обережно!
— Що з твоїми сходами? Я увесь час спотикаюся!
— Може, ти п’яна?
— Від п’ятдесяти грамів вина? Не сміши мене…
Біда крутнулася на сходах і з досади клацнула зубами: двері відчинені, ЦІ ДВОЄ повільно заходять у передпокій і зовсім не квапляться замикатися на сто замків, досередини проникнути як ніколи легко, а вона мусить стирчати надворі, на голому бетоні!
Таки мусить.
Не пробитися їй зараз у цей дім, перепона невидима, але міцна, як фортечний мур, раптом постала довкола цієї оселі — хоч кидайся на неї, кусай, рви кігтями — все марно.
Біда зі злості загарчала. Але згодом вляглася, вдивляючись у глибину будинку. Не всі фортеці можна взяти штурмом. Деякі з них падають від облоги. ТРЕБА ЗАЧЕКАТИ.
— Що в нас сьогодні на сніданок?
— Уявлення не маю.
— Як не маєш? Хто має знати, як не моя жінка? Та мені достатньо тільки оком моргнути, як ти на підносі повинна все, що моргне моє око, мені до ліжка принести.
— Сьогодні неділя, а в неділю в мене вихідний.
— І нещасний чоловік повинен з голоду пухнути?.. А якщо чоловік розсердиться і… Стій!
Він був напоготові, тому встиг схопити її швидше, ніж вона зісковзнула на підлогу. Крізь шкіру зап’ястка колесами поїзда стукотіла променева артерія.
— Я подивлюся, що є в холодильнику…
— Я пожартував. Я тільки пожартував.
— Там має бути шматок телятини…
— Я просто пожартував.
— Мені
