Провина - Ганна Хома

Відчувалося, що вона має досить сили, щоб, навіть ціною зламаної руки вирватися від нього. Але поки що пробує владнати все по-мирному. Людмила попереджала, що він із нею не впорається…

Кішка, що ховається за маскою мишки і бреше йому в очі. Всі жінки, яких він приводив до себе на каву, навіть чашку після себе помити не квапилися, не кажучи вже про те, щоб щось зготувати.

— Я зараз подзвоню і замовлю щось у супермаркеті. Тепер я завжди так роблю, коли мені ліньки виходити з хати чи смажити картоплю. А раніше були їдальні чи булочні. Це не проблема. Я з вісімнадцяти років живу сам і ще з голоду не вмер.

— По-твоєму, я можу до кухні навіть не заходити?

Влад відчув себе богом, що щедрою рукою роздає дари своїм підданим.

— Ну, хіба для того, щоб вийти на терасу подихати свіжим повітрям.

— І можу не прибирати? — занепокоєно вела вона далі.

Що не кажіть, а роздавати дари — досить приємне заняття. Возвеличує тебе самого у твоїх же очах.

— Запросто. Мій дім — моя фортеця, і я маю право жити в ньому так, як мені подобається. Якщо мені комфортно серед творчого безладу, то чому я маю себе чи когось іншого примушувати прибирати? Якщо пилюка починає мене заїдати, я берусь за порохотяг. Є в мене і запасний варіант: одна тіточка час від часу телефонує і запитує, чи не треба в мене поприбирати, і я розумію, що на цей момент вона сидить без грошей, і, звичайно ж, запевняю її, що в мене аврал. Ми поп’ємо кави, вона зробить вигляд, що поприбирала, я зроблю вигляд, що повірив їй, дам їй гроші, і ми розійдемося до наступного разу.

— Але… якщо припустити, що я нічого не робитиму, то в мене з’явиться море вільного часу! Чим я тоді займатимуся?

— А чим би ти ХОТІЛА займатися?

Приємно, коли на тебе дивляться широко розкритими очима. Приємно когось вражати — у приємному значенні слова. Одне слово, приємно бути богом.

— Не знаю… Тобто я хотіла б вчитися, але…

— Запросто.

— Я можу розлінуватися настільки, що навіть ліжка не застелятиму. І тоді ти зовсім по-іншому заговориш.

— Навіщо застеляти ліжко, якщо за хвилю його потрібно розстеляти?

— Не чіпляйся до мене, Бармак, бо я знову відбиватимусь… Я серйозно!

І вона знову відбивалась. Але цього разу нічний вітер віяв слабше, немов між нею і ним був натягнутий невидимий потужний бар’єр, якого не здолати нічним хижакам.

Кажуть, до хорошого звикаєш легко.

Неправда. До хорошого звикати боляче. І страшно.

Як до пальмових гілок при в’їзді в Єрусалим.

… — То ти кажеш, що не довіряєш своєму чоловікові?

Щоб тебе не запідозрили у брехні, треба увесь час бути насторожі. Але в такі моменти Марія погано себе контролювала.

— Я не пам’ятаю, щоб я таке казала.

— Отже, мені здалося.

— У тебе вся спина в синцях…

— Впав.

— Це не схоже на падіння…

— Гомо сум, гумані нігіль мігі аліенум ест.[14]

Марія здивовано подивилась на свого чоловіка, але він уже спав.

Рівно через три години у двері подзвонили.

— І кому там не спиться у неділю зранку… субстанція грізеа![15]

— НЕ ВІДЧИНЯЙ…

— Ти щось сказала?

— Ні. Нічого.

На порозі стояв Олександр.

— Доброго дня. Я перепрошую, що…

— Привіт. І дуже не перепрошуй.

Уся привабливість родичів жінки полягає в тому, що тобі вони зовсім не родичі, але ти мусиш робити вигляд, що все життя мріяв мати таких родичів.

— Заходь.

— Справа в тому, що я загубив ключа й не можу потрапити до квартири. Може, Маша захопила із собою запасний?

— Може, й захопила. Проходь у вітальню, я зараз її покличу. А чому Маша?

— Я так звик. У дитинстві важко вимовляти довгі імена: вона мене кликала Саша, я її…

— Зрозумів. Коньяку, горілки?

— Коньяку. Трошки. А що, ім’я має якесь значення?

— Може, й має.

Жінка — «Маша… гм, ну зовсім воно їй не личить…» — сиділа на ліжку у своїй улюбленій позі й дивилася крізь вікно.

— Прийшов твій брат.

— Я впізнала його голос.

Вона не обернулась, не підстрибнула з радості, не заплескала в долоні: «Ура! Мій брат прийшов!»… навіть не ворухнулася.

— Ти вийдеш до нас?

— Ти казав, що я можу робити все, що захочу.

«І хто нас, куме, за язик тягнув?»

— Звісно, можеш.

— Тоді ні, не вийду.

— Він прийшов за ключем…

— Я якраз його шукаю…

При цьому вона продовжувала сидіти, закутана в покривало, і щось там розглядала у вікні.

Білі плечі й чорне волосся. Як місяць уповні й лахміття хмар по ньому. Час вовкулаків і перевертнів. Час нудьги.

Влад відчув, як засмоктує його тополиний смерч, як