Нічний черговий - Ірвін Шоу
— А ви тут надовго? — запитав я.
— Хіба знаєш, як воно буде. — На її склянці лишилася смужка від губної помади. Я хотів дізнатись її ім'я, але щось утримувало мене від запитання.— Прекрасна стара Флоренція. Я бувала у веселіших містах.— Розмовляючи, вона все поглядала на двері. Увійшло якесь німецьке подружжя, і вона знову спохмурніла. Нетерпляче позирнула на годинник.— У вас засмагле обличчя,— зауважила.— Ви каталися на лижах?
— Трохи.
— Де?
— У Санкт-Моріці й Давосі.— Це була невеличка безневинна брехня.
— Обожнюю Санкт-Моріц,— замріяно проказала жінка.— І все тамтешнє кумедне товариство.
— Ви були там? — запитав я.— У цьому сезоні?
— Ні. Мені перешкодила лиха пригода.— Я насилу стримав бажання розпитати про здоров'я її чоловіка, щоб продовжити дружню розмову, але вчасно схаменувся. Вона з огидою обдивилася навкруги.— Яке похмуре місце! Недаремно тут поховали Данте. Ви не знаєте в цьому місті чогось веселішого?
— Учора я чудово повечеряв у ресторані, що зветься «Сабаттіні». Якщо ви не проти...
В цю мить у бар зайшов хлопчик служник, вигукуючи:
— Леді Ділі Еббот, леді Ділі Еббот!
«До зустрічі. Л.», згадав я, поки вона пальцем підкликала служника.
— Telefono per la signora[6],— повідомив він.
— Finalmente[7] — голосно видихнула вона, встала і вийшла за хлопцем у хол. Свою сумочку вона залишила на стільці, і я подумав, як би його подивитися, що в ній є, поки леді зайнята розмовою, але так, щоб мене не арештували за крадіжку. Німці весь час подивлялися на мене. «Чого їм треба?» — подумав я. Такі, як вони, звичайно, розкажуть представникам влади про всі підозрілі дії. Сумочки я не торкнувся.
Вона повернулася хвилин через п'ять, і, коли зайшла в бар, вираз її обличчя можна було б назвати сердитим, якби воно належало іншій жінці. У неї це було благородне обурення. Вона важко опустилася на стілець і випростала під столом ноги.
— Сподіваюсь, у вас непогані новини,— відновив я розмову.
— І не дуже добрі.— Голос її також був роздратований.— Віддаляють мене від блаженства. Зміни у розкладі. Дехто на цьому постраждає.— Вона допила джин і почала складати в сумку сигарети і запальничку.
— Якщо це означає, що ви зараз вільні...— поквапився я.— Коли вас покликали до телефону, леді Еббот, я саме говорив, що...— Вперше в житті я називав когось леді і мало не затнувся на цих словах.— Одне слово, я збирався запросити вас повечеряти зі мною в цьому затишному...
— Прошу пробачення,— не дослухала вона мене.— Це дуже люб'язно з вашого боку. Але я не маю часу. На вулиці мене чекає машина.— Вона підвелася, взяла пальто і сумку. Я вирішив бути галантним і теж піднявся.— Вона пильно подивилась мені прямо в очі. За мить рішення було ухвалене.— Вечеря скінчиться дуже скоро,— додала вона.— Бідолашні тітоньки й бабусі рано йдуть спатки. Ми зможемо трошки випити разом на ніч, якщо хочете.
— Я буду дуже радий.
— Об одинадцятій годиться? Тут, у барі.
— Я буду тут...
Вона вислизнула з бару, але в повітрі ще деякий час бриніли хвилі чуттєвості, подібно до того, як у соборі бринять після закінчення гри останні звуки органа.
Ніч я провів у її номері. Все сталося дуже просто.
— Я приїхала до Флоренції грішити,— зізналася вона, роздягаючись,— і буду грішити.— Якщо я не помиляюся, вона спитала моє ім'я десь аж о пів на третю ранку.
Незважаючи на владні манери, вона була ніжною і чарівною коханкою, невибагливою, вдячною, позбавленою й тіні жіночої агресивності.
— В Америці великий нерозтрачений запас сексуального таланту,— сказала вона під якусь мить.— Новий світ іде на поміч підупалому Старому. Це чудово, чи не так?
Я був щасливий, відчувши, що всі оті мої страхи, викликані жахливою місіс Слоун, були необгрунтовані. Певна річ, я не міг сказати леді Еббот, що мою насолоду подесятеряють настирливі обертони помсти.
Вона була нецікава як людина. Розмовляли ми мало. Вона не питала, чим я займаюся, що роблю у Флоренції, куди маю намір поїхати.
Перш ніж піти з її кімнати (вона наполягала, щоб це сталося до того, як прокинеться обслуга готелю), я запитав, чи не пообідає вона разом зі мною.
— Якщо мені не подзвонять,— відказала вона.— Побажайте дамі на добраніч.
Я нахилився і поцілував великі прекрасні уста. Повіки її були склеплені, і мені здалося, що вона заснула ще до того, як я причинив двері.
Прямуючи через пишні зали готелю до свого номера, я відчув приплив оптимізму. Слідом за Цюріхом і Санкт-Моріц, і Давос, і Мілан, і Венеція не подарували мені ні крихти радості, ні тіні розради. До цієї ночі. І тепер переді мною не було нічого певного, але принаймні з'явилася надія.
Чарівний день. День святого Валентина.
Стомлений безсонною ніччю і недавнім напруженням, я впав у ліжко і проспав майже до полудня.
Прокинувшись, я полежав деякий час нерухомо, дивлячись у стелю і стиха посміхаючись. Потім узяв телефон і подзвонив леді Еббот. Спочатку була довга пауза, потім почувся голос чергового на поверсі:
— Леді Еббот виїхала з готелю о десятій годині ранку. Ні, вона нічого не просила передати.
Дізнатись знову адресу леді Еббот коштувало мені десяти тисяч лір і невеличкої брехні. Леді Еббот просила, щоб їй пересилали пошту, але нікому не казали її нової адреси. Поклавши перед одним з помічників чергового на поверсі банкноту в десять тисяч лір, я довірливо розповів йому, що дама забула в моїй кімнаті дуже коштовну прикрасу, яку я можу передати тільки з рук у руки.
— Bene, signore[8],— сказав він.— Вона в готелі «Пляс Атене» в Парижі. Поясніть, будь ласка, леді Еббот надзвичайні обставини, через які я сповістив вам адресу.
— Неодмінно,— пообіцяв я йому.
У готель «Пляс Атене» я влаштувався наступного дня опівдні. Ще не встигши спитати ціну номера, я побачив у холі леді Еббот. Її вів під руку шпакуватий чоловік з пишними англійськими вусами, в темних окулярах. Обоє сміялись. Я бачився з цим чоловіком раніше. Це був Майлз Фабіан, гравець у бридж з готелю «Палас» у Санкт-Моріці.
Не глянувши в мій бік, вони вийшли через парадні двері на осоння авеню Монтень, яке коштувало шалених грошей. Двоє коханців у місті кохання, вони, очевидно, збиралися поснідати десь у вишуканому ресторані, забувши про весь світ,
