Нічний черговий - Ірвін Шоу
— Могло бути й краще.
Вона нахилилася, щоб поцілувати мене. Язик її, як завжди, був дуже активний. Я крутнувся, ніби мені нічим було дихати, і моя хвора нога (я вже звик до того, що вона хвора) впала на край ліжка. Я цілком природно застогнав. Флора підхопилася вся червона, уривчасто дихаючи.
— Вибачте, я зробила вам боляче?
— Не дуже,— сказав я.— Просто... знаєте... несподівані рухи.
Вона встала і пильно подивилась на мене. В кімнаті було надто темно, щоб побачити вираз її обличчя, але тінь підозри на ньому я все-таки помітив.
— А знаєте,— мовила вона,— одна моя приятелька познайомилась у горах з молодим чоловіком, і вони домовилися зустрітись увечері і... ну... зробити це, але він о третій зламав ногу, то це його не зупинило, і о десятій того ж вечора вони це зробили.
— Може, він був молодший за мене,— виправдався я непереконливо,— або не такий скалічений. В усякому випадку, перший раз... із вами, я маю на увазі... я хотів би бути бездоганним.
— Ну, дивіться,— сказала вона мляво і невпевнено.— Я, мабуть, краще піду. Сьогодні буде вечірка, і мені треба до неї приготуватися.— Вона схилилась і поцілувала мене в чоло.— Але, якщо хочете,— додала,— я можу зайти після вечірки.
— Думаю, що не варто.
— І я так думаю. Гаразд, спіть собі на здоров'я,— і вона пішла з кімнати.
Я вмостився зручніше, втупився в стелю і на думку мені прийшов той завзятий молодий чоловік. Ще день, подумав я, і на милицях чи без милиць, але я втечу звідси. Тим часом Флора Слоун подала мені гарну ідею. Вона зайшла до кімнати, не маючи ключа. Покоївка...
Вечеряв я в той день пізно і на самоті. Здалека бачив Флору Слоун у розкішній вечірній сукні: вона йшла на вечірку в гурті знайомих. Декого я навіть знав, інших бачив уперше, а тим часом кожен з них міг мати на банківському рахунку мої сімдесят тисяч доларів. Якщо Флора й помітила мене, вона цього не виказала. Повечерявши, я піднявся на свій поверх, навмисне не взявши ключа в чергового. В коридорі нікого не було, але через кілька хвилин з якоїсь кімнати вийшла покоївка. Я ніколи раніше не бачив її тут.
— Прошу пробачення,— сказав я, насилу одсуваючись на своїх милицях,— але я, здається, забув ключ. Ви не могли б мені відімкнути двері?
Покоївка дістала з кишені фартуха ключ і відімкнула двері. Я подякував і зайшов у номер, зачинивши за собою двері. Кімнату вже приготували до спання, ліжка були розстелені, поруч м'яко світилися нічні лампи. Над усім панував запах Флориних парфумів. Важко дихаючи, я обережно підійшов до великої шафи біля ліжка і розчинив її. Жіночий одяг. Я впізнав численні сукні, спортивні костюми. Я відчинив сусідні дверцята. Довгий ряд чоловічих костюмів, складені купкою сорочки. На підлозі шість пар черевиків. Коричневі, що їх Слоун мав на собі у поїзді, стояли останні. Я незграбно нахилився, мало не впав і взяв правий черевик. Потім сів на маленький стільчик з прямим бильцем і роззув праву ногу. Ліва була в гіпсі. Я спробував озути Біллів черевик, але натягнув його тільки наполовину. Він був менший на два номери — восьмий розмір. Хвилину я сидів нерухомо, розглядаючи черевик у своїх руках. Я втратив майже тиждень дорогоцінного часу, маючи так мало шансів на успіх, я пішов по хибному сліду... Так я і сидів, у м'яко освітленій кімнаті, бездумно тримаючи в руках черевик, коли почув, ніби хтось обертає ключ у замку. Двері відчинились, і в кімнату увійшов Білл Слоун у дорожньому одязі, з невеликою сумкою в руках.
Побачивши мене, він зупинився і випустив сумку з рук. Вона безшумно впала на застелену килимом підлогу.
— Якого дідька...— проказав він. Навіть не розлючено. У нього не було часу розлютитися.
— Привіт, Білле, — сказав я, певний, що дурнішого не міг вигадати.— А я думав, ви у Цюріху.
— Можу побитись об заклад, що ви думали саме це.— В його голосі з'явилися загрозливі нотки.— А де в дідька поділася Флора? — Він увімкнув верхнє світло, ніби це мало допомогти йому побачити дружину.
— Пішла на вечірку.— Я не знав, підвестись мені чи сидіти на місці. З ногою в гіпсі навіть поворухнутися було складною проблемою.
— Пішла на вечірку...— Він похмуро кивнув.— А якого дідька вам тут потрібно?
— Десь подівся мій ключ,— пояснив я, розуміючи, як неймовірно звучить моє пояснення,— і я попросив покоївку відчинити номер, не подивившись...
— Чого ж ви сидите тут з моїм черевиком?
Я подивився на черевик так, ніби вперше його побачив.
— Чесно кажучи, не знаю,— здивувався я і кинув його на підлогу.
— Годинник! — скрикнув нараз Білл.— Знову годинник!
Я автоматично поглянув на циферблат. Було десять хвилин на одинадцяту.
— Я знаю, звідки у вас цей клятий годинник.— В його голосі лунала неприхована погроза.— Вам його подарувала моя жінка. Моя дурна, клята жінка.
— Це просто... ну... невеличкий жарт.— Ніколи в житті я не потрапляв у подібні ситуації і з жахом відчував, які безглузді й недолугі були мої пояснення.
— Щороку вона закохується в якогось бевзя лижного інструктора і дарує йому годинник,— гірко скаржився комусь Білл.— Тепер вона перейшла на аматорів. Відкриття у Санкт-Моріці!
— Білле, я тільки й того що погодився взяти годинник,— виправдовувався я щосили.
— Ця сучка дуже спритна, коли їй потрібно,— вів своєї Слоун, насуваючись на мене.— А я думав, що в цьому році вона запізналася з людиною, якій можна довіряти.— Він заплакав. Це було жахливо.
— Білле, будь ласка,— почав я благати.— Не плачте. Присягаюся, що між нами нічого не було.— Якби я міг йому пояснити, що протягом останніх семи днів жодного разу не відчув потягу до жінки і вже не сподівався, що колись він у мене ще з'явиться!
— Ви присягаєтесь! — прогарчав він, ридаючи.— Ви присягаєтесь! Усі ви присягаєтесь!— Зненацька він схопив мене за руку і став сіпати.— Ану, сучий сину, віддавай мені цей клятий годинник!
— Радо віддам,— відповів я з певною гідністю і розстебнув браслет. Слоун подивився на годинник, кинувся до вікна і жбурнув годинник у темряву ночі. Я тим часом підвівся і, балансуючи, прилаштовував милиці. Слоун обернувся і підійшов упритул до мене. Я відчув запах віскі.
—
