Нічний черговий - Ірвін Шоу

12

Наступного ранку я був у холі о пів на дев'яту. Вона спустилася через дві години і вийшла на вулицю. У Флоренції я не бачив її при сонячному світлі. Вона була ще прекрасніша, ніж я думав. Лілі Еббот була створена для того, щоб вселити в американця мрію провести з нею гріховний уїкенд у Парижі.

Переконавшись, що вона мене не помітила, я піднявся до себе в номер. У мене не було жодної можливості з'ясувати, скільки часу її не буде в готелі. Тому я діяв швидко. Спакувавши злощасну валізу, я подзвонив черговому на поверсі й попросив допомогти мені занести її в кімнату містера Фабіана.

У двері постукали — з'явився служник.

Я пішов за ним до ліфта. Він натиснув кнопку шостого поверху. «Отже, все станеться на шостому»,— подумав я, поки ми мовчки підіймалися. Коли ліфт зупинився і двері розчинились, я вийшов у коридор. Наші кроки приглушував товстий м'який килим. Ми нікого не зустріли. Нас оточувала тиша, звична для багатих людей. Хлопець поставив валізу на підлогу перед дверима люкса і вже збирався постукати, але я його зупинив.

— Усе гаразд,— сказав, беручи валізу,— я занесу сам. Містер Фабіан — мій друг.— Я дав хлопцю п'ять франків. Він подякував і пішов.

Я тихенько постукав.

Двері відчинилися, за ними стояв Фабіан. Він був повністю одягнений, готовий кудись іти. Нарешті ми зустрілись один на один. Ось вона, моя і Слоунова Немезіда, що вдень і вночі тасує карти, почуваючи себе в місцях для обраних, як удома. Злодій. Він злегка примружився, ніби не добре мене розгледів.

— Прошу? — вимовив чемно.

— Мені здається, це ваші речі, містере Фабіан,— сказав я і, відштовхнувши його, пройшов через хол у велику вітальню, де в безладі лежали газети на кількох мовах. Всюди в кімнаті стояли квіти. Я вжахнувся, подумавши, скільки коштує один день перебування у такому помешканні. Тоді почув, як зачинилися двері. Цікаво, чи він озброєний?

— Послухайте,— сказав він, коли я обернувся,— тут якась помилка.

— Ніякої помилки немає.

— Хто ви, до речі? Здається, ми з вами десь зустрічалися?

— У Санкт-Моріці.

— Правильно. Ви — той молодий чоловік, який у цьому році опікав місіс Слоун. Боюсь, я забув ваше ім'я. Гр... Грімм, чи не так?

— Граймс.

— Граймс. Вибачте.— Він був абсолютно спокійний, а в голосі його бриніла приязнь. Я намагався опанувати себе.— Я саме збирався йти,— пояснив він,— але зможу приділити вам кілька хвилин. Сідайте, будь ласка.

— Якщо ви не заперечуєте, мені краще постояти.— Я показав на валізу, що стояла посеред кімнати.— Ви не могли б відкрити це і перевірити, чи всі ваші речі на місці...

— Мої речі? Друже мій, ніколи...

— Прошу вибачити за зламаний замок,— урвав я його.— Це сталося раніше, ніж я зрозумів, що речі не мої.

— Просто не знаю, про що ви говорите. Ніколи в житті не бачив цієї валізи.— Навіть якби він готувався до цього моменту цілий рік, він не зміг би поводитись більш природно.

— Коли ви закінчите і переконаєтесь, що нічого не пропало, я був би вам дуже вдячний, якби ви повернули мені мою валізу. І щоб у ній було все, що ви знайшли в Цюріху. Усе!

Він знизав плечима.

— Ви мене дивуєте. Якщо хочете, можете обшукати номер, і ви самі побачите, що...

Я поліз у кишеню і дістав листа Лілі Еббот.

— Я знайшов це у вашому жакеті. І дозволив собі прочитати.

Він ледь глянув на папірець.

— Це стає дедалі загадковішим.— Він зробив заперечливий жест: мовляв, джентльмен не читає чужих листів.— Ні імен, ні дати. Він поклав листа на стіл.— Це міг написати хто завгодно і кому завгодно. Звідки ви взяли, що це має якесь відношення до мене? — Він починав потроху запалюватись.

— Леді Еббот підказала мені,— збрехав я.

— Справді,— погодився він.— Мушу зізнатися, вона дійсно моя знайома. Як вона себе почуває, до речі?

— Десять хвилин тому, коли ми зустрілись у холі, вона мала чудовий вигляд,— сказав я.

— Боже мій, Граймсе,— вигукнув він,— то Лілі тут, у готелі?

— Годі,— зупинив я його.— Ви знаєте, чому я тут. Сімдесят тисяч доларів!

Він майже природно розсміявся.

— Ви жартуєте? Це Лілі вас підмовила? Вона любить пожартувати.

— Я хочу одержати свої сімдесят тисяч доларів, містере Фабіан,— повторив я, намагаючись надати своєму голосу загрозливого тону.

— Сер, ви з'їхали з глузду,— рішуче мовив Фабіан.— А тепер, на жаль, мені треба йти.

Я схопив його за руку, згадавши одноокого чоловіка в Мілані.

— Ви не вийдете з цієї кімнати, доки я не одержу своїх грошей.— Голос мій пролунав високо, і мені стало соромно. Це була партія для басу, а в мене був тенор. До того ж високий тенор.

— Не чіпайте мене! — Фабіан відсахнувся і вередливо смикнув рукав. — Я не люблю, щоб до мене доторкалися. А якщо ви зараз не заберетеся звідси, я подзвоню адміністрації і викличу поліцію...

Я взяв зі столу лампу і вдарив його по голові. Від удару лампа розбилася вщент. Падаючи на підлогу, Фабіан здивовано глипнув на мене. По його чолі побігла тоненька цівка крові. Я дістав ніж для розрізання паперу і опустився поряд на коліна, чекаючи, коли він прийде до тями. Через п'ятнадцять секунд він розплющив очі. Але дивився ще бездумно. Я підніс гострий кінець ножа до його горла. Раптом до нього повністю повернулася свідомість. Він не рухався, але дивився на мене з жахом.

— Я не жартую, Фабіане,— попередив я. Так, я не жартував. У ту хвилину я справді міг його вбити. Я тремтів так само, як і він.

— Гаразд,— глухо сказав він.— Не треба вдаватися до крайнощів. Я взяв вашу валізу. А тепер дозвольте мені встати.

Я допоміг йому підвестися. Він захитався і важко сів на стілець. Торкнувшись чола, з острахом подивився на кров, що потекла по його руці. Діставши носову хустку, він приклав її до рани.

— Боже мій,— мовив слабим голосом,— ви могли мене вбити цією лампою.

— Вам пощастило,— буркнув я.

Він кашлянув, не відриваючи погляду від стилета в моїй руці.

— Терпіти