Листи з того світу - Сергій Бут

Священик удруге махнув кадилом над вівтарем, і аромат розпеченого ладану, мов дідька, погнав мене з храму на вулицю.

Я зупинився перед хрестом.

Стрілка компаса мого життя завмерла, я не знав, у якому напрямку рухатись. Оселя, у якій винаймав кімнату й у якій зосталися всі мої речі, залишилася без власника, тож користуватися нею далі було неетично, але Ельза Олександрівна не мала родичів, яким можна було б передати квартиру у власність. Я здійняв очі на Ісуса в надії отримати якийсь знак і віднайшов в обличчі Христа спільні з Альбертом риси. А й справді! Чому я раніше про це не подумав?! Саме Альберт доводився Ельзі Олександрівні найближчою людиною, тож було цілком логічно віддати її помешкання у його розпорядження. Я дістав із кишені мобільний, але згаслий дисплей дещо збив темпи зростання мого настрою. Не гаючи часу, я подався до будинку, аби якнайшвидше скинути з себе ношу квартиранта.

Монолітність тиші, що наповнювала оселю Ельзи Олександрівни, зрушив гуркіт вхідних дверей. Так чинить той, хто перший помічає того, з ким не бажає зустрічатися. Гримання лякає і дає фори для маневру. Кого остерігався я, сказати важко. Хтозна, чи то був привид чи якась інша химера, що асоціювалася з покійницею, та я вирішив себе убезпечити — свідомість надщербилася. Єдине, що мене зустріло в коридорі, був безлад, залишений мною в день похорону. Переступаючи через розкидані коробки та пакети, я зайшов у свою кімнату, де був зарядний пристрій до телефону.

Струм з електромережі воскресив мій девайс, і я побачив веселого Роджера, що прикрашав дисплей. Не встиг я дістатися до розділу контактів, як телефон завібрував, сигналізуючи про отримане повідомлення. СМС сповіщало про спробу невідомого абонента зв’язатися зі мною. Я залишив інформацію поза увагою та знову повернувся до списку контактів. Однак абонент виявився настирливим і вже телефонував мені.

— Алло!

— Доброго ранку. Чи можу я поговорити з паном Багрієм?

— А хто це? — поцікавився я.

— Вас турбує приватний нотаріус Бойчук Олена В’ячеславівна, чи могли б ви сьогодні приїхати до мене в офіс?

Слухаючи нотаріуса, я намагався підняти з дна пам’яті прізвище співрозмовниці, але невпинний потік її слів гнав мої думки в іншому напрямку. Урешті-решт я пообіцяв з’явитися у її офіс упродовж години. Часу було обмаль, але виходити з дому без телефону не хотілося, тож я вирішив трохи зарядити його, а тим часом випити кави. Доки варився напій, я встиг обійти квартиру та переконатися у відсутності будь-яких ознак перебування в ній привиду Ельзи Олександрівни. Це мене втішило, і, заспокоївшись, я дочекався зарядки мобільного.

Усю дорогу до вулиці Коперника я копирсався у власній пам’яті, та остаточний камбек відбувся тоді, коли я повернув до арки. Саме тут, у затишному дворику, знаходився офіс туристичної фірми та кабінет нотаріуса, що його відвідувала Ельза Олександрівна в переддень смерті. Я здогадався, з яких причин мене сюди покликали. Поки я хапав повітря, відчинилися двері турфірми, звідти вийшли дві жінки та попрямували до вулиці імені польського астрофізика. У поле зору потрапив знайомий чоловічий силует, що поспіхом крокував у моєму напрямку. Коли дистанція між нами зменшилася, він зупинився і, не приховуючи здивування, промовив моє ім’я.

— Андрію!

— Альберте! — парирував я з таким самим подивом.

Ми одночасно зрозуміли причину нашої зустрічі, тож подальша розмова втратила ознаки інтриги. Альберт схилив голову й, не підводячи очей, промовив:

— Ходімо.

Кабінет Олени В’ячеславівни мав вигляд типового офісу, закладеного стелажами, що суттєво обмежували простір. Його власниця не справляла враження майстра юридичної справи, але це компенсували її чемні манери. Сутужно було Альберту — незручність кабінету він відчув іще при вході, бо довелося нагнути голову, щоб минути дверний отвір. У нестандартно низькому приміщенні він видавався справжнім Гуллівером.

Я не дуже слухав вступну частину промови нотаріуса, однак увага автоматично загострилася на слові «спадкоємець».

— Виконуючи волю померлої, засвідчену мною, приватним нотаріусом, повідомляю вас, — її погляд уп’явся в мене, — Багрій Андрій Володимирович, про те, що ви успадковуєте від покійної її помешкання: двокімнатну квартиру за адресою площа Соборна…

Голос Олени В’ячеславівни покидав мою свідомість тихими кроками, залишаючи по собі масив інформації. Я відмовлявся сприймати новину про те, що кілька хвилин тому належав до касти квартирантів, а щойно став власником житла, та ще й якого! «Квартира», «квартира», «квартира»… — це слово невпинно крутилося в моїй голові. Годину тому я планував її позбутися, а тепер, за останньою волею Ельзи Олександрівни, став її бранцем. Насамкінець нотаріус попередила про заборону продажу нерухомості впродовж року, чим відправила мене в нокдаун.

— Із вами все гаразд? Вигляд — не дуже, — констатував Альберт, позираючи на мене, коли ми виходили на вулицю.

— Не знаю. Не впевнений.

З усвідомленням новини, що впала на мене, мов снігова лавина серед літа, до горла підступила нудота.

— Господи, що ж мені робити? — зненацька вирвалось у мене.

— Робіть те, що й робили, — живіть, — уточнив приятель.

— Але чому я?! Альберте?

Я схопив співрозмовника за руки. З часу нашого знайомства я вперше втратив контроль над собою, фактично помінявшись місцем з Альбертом, якому завжди бракувало витримки у власних діях. Спадщина, що так несподівано перетворила мене з безхатченка на власника двокімнатних апартаментів у центрі Львова, вибила ґрунт із-під ніг.

— А хто, крім вас?

— Ви, наприклад! Це ж мали бути ви, Альберте! — я не випускав чоловіка зі своїх рук. Випадкові перехожі почали ззиратися на нас, занепокоєні моєю агресивною поведінкою.

— Андрію, вгамуйтеся. Давайте зайдемо додому і спокійно побалакаємо.

«Чорт забирай! — думалося мені. — Щоби там не говорив Альберт, рішенню колишньої хазяйки логічного пояснення не було. Певно, в останні дні свого життя вона таки справді збожеволіла».

Удруге за день я входив до квартири, де не ночував дев’ять ночей. Щоправда, за цей час довелося перетворитися із квартиранта на власника дорогого житла в центрі міста, у що досі не вірилось, але факти — річ уперта. Несміливим жестом запросивши Альберта на кухню, я почалапав за ним, намагаючись спрогнозувати майбутню розмову.

— Благаю вас, — розпочав Альберт, — не шукайте в усьому, що сталося, якихось пояснень. Просто прийміть усе, як є.

— Прийняти подарунок у двісті-триста тисяч доларів?

— Не подарунок, а спадщину, — виправив мене чоловік.

— А якщо я відмовлюся? — сипав я питаннями, намагаючись дійти істини.

Альберт узяв із серванта срібну джезву, насипав туди кави, налив води та поставив на вогонь. Цим маневром він забезпечив собі час, необхідний для переконливої відповіді.

— Це буде нерозумно з вашого боку. У кращому випадку нерухомість перейде державі,