Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Та гляньте на мене, Пеготті, — відповів я, — і подивіться, чи ж я справді не щасливий, чи я не щирий із вами!

Справді, я всім серцем прагнув цього.

— Гаразд, життя моє, — сказала Пеготті, стискаючи мене в обіймах. — Я міркувала про це день і ніч, обміркувала це з усіх боків і, мабуть, таки не помиляюсь. Але я знову подумаю про це, поговорю зі своїм братом, а поки що це буде між нами, Деві. Баркіс — добрий простий чолов'яга, — вела далі Пеготті, — і якщо я намагатимуся сумлінно виконувати свої обов'язки щодо нього, то, мабуть, сама буду винна, коли не буду... коли цілком не втішусь, — сказала Пеготті, щиро сміючись.

Ця цитата з містера Баркіса була така доречна і так нам обом сподобалася, що ми сміялися знову й знову і в зовсім веселому настрої йшли до оселі містера Пеготті.

Будиночок не змінився; мені здалося тільки, що він трохи зменшився. Місіс Геммідж чекала коло дверей, наче ще з того часу. І всередині було все без змін, аж до водоростей у блакитному глечику в моїй спальні. Я підійшов до флігеля і розглянувся: ті самі омари, краби і раки, перейняті тим самим бажанням охопити в свої клішні цілий світ, так само лежали безладною купою в тому самому старому кутку.

Але маленької Ем’лі не було видно, і я спитав у містера Пеготті, де вона.

— Вона в школі, сер, — відповів містер Пеготті, витираючи піт, що стікав його обличчям через важку скриню Пеготті, — вона повернеться додому, — він глянув на настінний годинник, — за двадцять хвилин чи за півгодини. Ми всі відчуваємо її відсутність, бережи її бог.

Місіс Геммідж застогнала.

— Веселіше, старенька! — гукнув містер Пеготті.

— Я відчуваю це більше, ніж будь-хто інший, — сказала місіс Геммідж. — Я — самітна, всіма забута істота, а вона, здається, — єдина людина, яка не перечить мені.

Місіс Геммідж, схлипуючи і хитаючи головою, заходилася роздмухувати вогонь. Містер Пеготті скористався цим, щоб глянути на нас і тихо мовити, затуляючи рота рукою: «Стара!»

З цього я зробив висновок, що ніякого поліпшення в душевному стані місіс Геммідж не відбулося від того часу, як я був тут востаннє.

Увесь цей дім був, чи мав бути, таким же чудовим місцем, як і завжди. А все ж я відчував розчарування. Мабуть, тому, що маленької Ем’лі не було вдома. Я знав, якою дорогою повертатиметься вона, і незабаром опинився на стежці, йдучи назустріч їй.

Невдовзі віддалік з'явилась якась постать, і я миттю впізнав у ній Ем’лі; хоч вона й виросла, але все ще була маленькою. Та коли вона наблизилась, я побачив, що її блакитні очі стали ще блакитнішими, її свіже обличчя — ще свіжішим, вся вона — ще кращою і веселішою; якесь дивне почуття змусило мене вдати, ніби я не впізнав її, та пройти повз неї, немовби дивлячись на щось далеке. Пізніше я зробив подібну річ ще раз у своєму житті, якщо не помиляюсь.

Маленька Ем’лі не збентежилася. Вона побачила мене досить добре, але не обернулась і не гукнула до мене, а, сміючись, побігла геть. Це змусило мене побігти за нею, а вона бігла так швидко, що я спіймав її вже біля самої хатини.

— О, так це ти? — промовила маленька Ем’лі.

— Але ти ж мене впізнала відразу, Ем’лі, — сказав я.

— А хіба ж ти мене не впізнав? — відповіла Ем'лі.

Я хотів був поцілувати її, але вона затулила вишневі губки руками, сказала, що вона вже не маленька, голосно засміялась і побігла додому.

Їй начебто подобалося мучити мене; ця зміна в її характері дуже мене здивувала. Накрили стіл для чаю, нашу маленьку скриню поставили на старе місце, але дівчинка не сіла біля мене, а влаштувалася біля сварливої місіс Геммідж. Коли містер Пеготті спитав її, чому вона робить це, вона закрила обличчя кучерями і тільки сміялась у відповідь.

— Чисте тобі кошеня! — сказав містер Пеготті, пестячи її своєю величезною долонею.

— Чистісіньке! Чистісіньке! — загукав Гем. — Чуєте, мастере Деві, їй-бо, чистісіньке кошеня! — від захоплення і втіхи він так реготав, що його обличчя запалало червоним.

Безперечно, всі вони розпещували маленьку Ем’лі, і найбільше — сам містер Пеготті: від нього вона могла добитися будь-чого, варто було тільки притулитися щічкою до його цупких бакенбардів. Я так думаю принаймні, бо бачив, як воно робиться; і думаю, що містер Пеготті мав рацію. Вона була така приваблива й мила, так чудово єднались у ній боязкість і лукавство, і я був зачарований нею більше, ніж раніше.

Крім того, вона була дуже чутлива, і коли після чаю ми сіли навколо вогню, а містер Пеготті, попихкуючи люлькою, натякнув на мою втрату, сльози виступили на очах маленької Ем’лі. Вона так лагідно глянула на мене через стіл, що серце моє сповнилося невимовною вдячністю.

— Ах! — сказав містер Пеготті, торкаючись її кучерів і пропускаючи їх крізь пальці, мов струмки води. — Ось іще одна сирота, бачте, сер! А ось, — сказав містер Пеготті, даючи Гемові стусана в груди, — ще одна, хоч він не дуже скидається на сироту.

— Коли б ви були моїм опікуном, містере Пеготті, — відказав я, похитуючи головою, — то, мабуть, і я не почувався б сиротою.

— Добре сказано, мастере Деві! — захоплено вигукнув Гем. — Ура! Добре сказано! Не почувалися б сиротою! Браво! Браво! — тут він відплатив стусаном містерові Пеготті, а маленька Ем’лі підхопилась і поцілувала містера Пеготті.

— А як поживає ваш приятель, сер? — звернувся містер Пеготті до мене.

— Стірфорс? — перепитав я.

— Ось воно, це прізвище, — скрикнув містер Пеготті, звертаючись до Гема. — Я знав, що це щось із нашої справи.

— Ви казали, що його звуть Радерфорс[6], — сміючись зазначив Гем.

— То й що? — відказав містер Пеготті. — Адже ж ти керуєш стерном, чи не так? Це недалеко одне від одного. То як він почувається?

— Він почувався цілком добре, коли я виїздив, містере Пеготті.

— Оце так приятель! — містер Пеготті навіть витяг люльку з рота. — Оце так приятель, на весь світ приятель. Побий мене бог, коли не любо дивитися на нього.

— Він дуже гарний, правда? — спитав я, бо серце моє розтануло від такої похвали.

— Гарний! — гукнув містер Пеготті. — Він подолає все, що… що… та не знаю, чого він не подолає. Він такий сміливий.

— Так. Такий вже в нього характер! — сказав я. — Він відважний, як лев, і ви навіть уявити собі не можете, який він щирий, містере Пеготті!

— Я теж так думаю, — сказав містер Пеготті, дивлячись на мене крізь дим своєї люльки, — що в усяких там науках він докопався до всього.

— Так, — захоплено ствердив я, — він знає все! Він напрочуд розумний!

— Оце так приятель! — пробурмотів містер Пеготті, міцно тряхнувши головою.

— Здається, йому ніщо не важко, — вів я далі, — варто йому лише глянути на урок,