Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Якби похорон відбувся учора, то й тоді я не міг би пам'ятати його чіткіше. Я пам’ятаю навіть повітря в кращій вітальні, де стояв я біля дверей, яскраве полум'я в каміні, блиск вина в графинах, візерунки на склянках і тарілках, легкий солодкий аромат пирога, запах сукні міс Мердстон і наші чорні вбрання. Містер Чілліп у кімнаті, він підходить побалакати зі мною.
— Як здоров'ячко мастера Девіда? — ласкаво запитує він.
Я не в змозі відповісти, що почуваюся дуже добре. Я простягаю йому руку, і він затримує її в своїй долоні.
— Боже мій! — каже містер Чілліп, лагідно посміхаючись, з теплою іскоркою в очах. — Наші маленькі друзі зростають навколо нас. Вони зростають так, що ми й незчуємось, як! Правда ж, мем?
Це він звертається до міс Мердстон, яка не відповідає нічого.
— Це велике досягнення, мем! — наполягає містер Чілліп.
Міс Мердстон відповідає хіба що гримасою і сухим кивком. Містер Чілліп, зніяковівши, відступає в куток, тягнучи мене за собою, і більше не розкриває рота.
Я зауважую це тому, що я зауважую все навколо, а не тому, що турбуюся про себе. І ось починає бити дзвін, містер Омер та інші підходять підготувати нас. Як уже давно розповідала мені Пеготті, в цій кімнаті зібралися ті, хто йшли за труною мого батька на те саме кладовище.
Ось містер Мердстон, наш сусід містер Грейпер, містер Чілліп і я. Коли ми підходимо до дверей, носії зі своїм вантажем уже в саду; вони йдуть перед нами стежкою, повз ясені, через ворота, до кладовища, де я так часто літніми ранками слухав співи пташок.
Ми стоїмо навколо могили. День здається мені інакшим від усіх інших днів, навіть світло не таке, як завжди, — сумніше, ніж зазвичай. Тут панує урочиста тиша, яку ми принесли з дому разом з тим, що покоїться тепер у землі. Ми стоїмо з непокритими головами, і я чую голос священика, що звучить на відкритому повітрі тихо, але виразно й просто: «Я є воскресіння й життя, каже Господь»; потім я чую схлипування. І я бачу серед юрби ту добру й вірну служницю, що її з усіх живих людей на землі я люблю найбільше; моє дитяче серце певне — одного дня бог скаже їй схвальні слова.
Тут багато знайомих облич — облич, що я їх бачив у церкві, коли спостерігав; облич, що вперше побачили мою матусю, коли вона приїхала до села в усій своїй юній красі. Я не звертаю на них уваги, — я не переймаюсь нічим, тільки своїм горем, — а все ж таки я бачу і впізнаю їх усіх, і навіть помічаю, як Мінні стоїть позаду і сяючими очима дивиться на свого коханого, що стоїть біля мене.
Усе закінчилося, могила засипана, ми повертаємося додому. Перед нами стоїть наш будинок, такий гарний і незмінний, так міцно пов'язаний у моїх спогадах з молодістю тієї, що померла. І вся моя журба — ніщо перед журбою, яку навіював на мене будинок. Але мене ведуть далі; містер Чілліп розмовляє зі мною; і коли ми приходимо додому, він підносить воду до моїх вуст; і коли я прошу в нього дозволу піти до своєї кімнати, він відпускає мене з якоюсь жіночою ніжністю.
Усе це, кажу я, сталося, наче тільки вчора. Події пізнішого часу відпливли від мене до берегів, де знайшли собі притулок усі забуті речі; але ця подія стоїть, немов висока скеля в океані.
Я знав, що Пеготті прийде до мене в мою кімнату. Святкова тиша цього часу (день так нагадував неділю, я й забув сказати про це) пасувала до нашого настрою. Вона сіла біля мене на моє маленьке ліжко і, тримаючи мою руку та інколи підносячи її до своїх вуст, інколи пестячи своїми долонями (так, мабуть, заколисувала вона мого братика), розповіла мені в звичайній своїй манері про все, що трапилося.
— Вона нездужала, — казала Пеготті, — вже давно. Якась стурбована була, нещаслива. Як народилося немовля, то спочатку їй ніби покращало, але що не день, то більше вона слабшала і згасала. Вона любила сидіти наодинці та при цьому частенько плакала. Але потім, коли з'явилось маля, стала йому співати — так ніжно й тихо, що одного ранку мені здалося, ніби той голос линув на небеса... Потім дедалі більше вона ставала несміливою, боязкою. І гнівне слово було для неї, наче удар. Але зі мною вона була такою, як завжди. Вона була незмінна до своєї дурної Пеготті, люба моя дівчинка...
Тут Пеготті зупинилась і ніжно поплескала по моїй руці.
— Востаннє я бачила її такою, як за старих часів, у той вечір, коли ви повернулися додому, любий мій. Того дня, коли ви поїхали геть, вона сказала мені: «Я ніколи більше не побачу мого любого синочка. Серце віщує мені. Так воно і буде, я знаю». Вона намагалася збадьоритися після цього. І частенько, коли вони дорікали їй за нерозсудливість та легковажність, вона не зважала. Але було вже надто пізно. Вона так і не сказала своєму чоловікові того, що розповіла мені — вона боялася сказати це комусь іншому — аж до однієї ночі, трохи більше тижня до того, як це трапилося: тоді вона сказала йому: «Мій любий, здається, я помираю».
— «Тепер мені легше, Пеготті», — сказала вона мені, коли я вкладала її в ліжко тієї ночі. — «Він поволі звикне до цього, бідолашний, — щодня більше звикатиме, а днів лишилося вже небагато; тоді все минеться. Я дуже втомилася. Коли я засну, посидьте біля мене, не залишайте мене. Благослови боже обох моїх дітей. Хай захистить і допоможе бог моєму осиротілому синові». Після цього я вже не покидала її, — казала далі Пеготті. — Вона часто розмовляла з отими двома, що внизу, бо вона любила їх, — вона не могла не любити кожного, хто був біля неї, — але коли вони відходили від її ліжка, вона завжди поверталася до мене, ніби спокій був там, де її Пеготті, і ніколи не могла заснути без мене. Останнього вечора вона поцілувала мене і сказала: «Якщо моє немовля теж помре, Пеготті, то хай вони покладуть його в мої обійми й поховають нас удвох» (так і зробили, бо бідолашне маля пережило її тільки на один день). «Хай мій любий хлопчик піде з нами до місця нашого упокоєння, — промовила вона, — і скажіть йому, що його мати, лежачи тут, благословила його не один раз, а тисячі разів».
Знову Пеготті помовчала, знову ніжно поплескала мене по руці.
— Було вже дуже пізно вночі, — вела далі Пеготті, — коли вона попросила в мене пити; ковтнувши води, вона посміхнулася мені
