Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

і темні кораблі пробиваються крізь туман; блукати разом з маленькою Ем’лі, ділитися з нею своїми турботами і знаходити талісмани проти них у мушлях і камінцях на узбережжі — такі думки заспокоювали моє серце. Щоправда, серце в мене знову забилося при думці, що міс Мердстон може не погодитися на це. Та то були зайві турботи. Коли міс Мердстон прийшла зробити вечірній огляд комори, ми все ще розмовляли, і Пеготті зі сміливістю, яка здивувала мене, взяла, як то кажуть, бика за роги.

— Хлопець байдикуватиме там, — мовила міс Мердстон, зазираючи в діжку з пікулями, — з лінощів усі вади беруться! Але, правду кажучи, він байдикуватиме також і тут, і де б він не був, на мою думку.

Я побачив, що в Пеготті була вже напоготові гнівна відповідь, але вона проковтнула її заради мене і не сказала нічого.

— Фу! — вела далі міс Мердстон, усе ще розглядаючи пікулі. — Але важливіше, ніж будь-що інше, найважливіше — щоб мого брата не турбували й не бентежили. Мабуть, краще мені погодитись.

Я подякував їй, не виявляючи ніякої радості, щоб це не спонукало її скасувати свою згоду. Мені здалося, що я обрав правильний шлях, бо з-за діжки з пікулями вона кинула не мене такий кислий погляд, ніби очі її були змочені розсолом. Так чи інакше, дозвіл було отримано. Коли місяць минув, ми з Пеготті приготувалися до від’їзду.

Містер Баркіс прийшов до будинку за скринями Пеготті. Досі він ніколи не йшов далі воріт нашого саду, але в цьому випадку він зайшов до будинку. I, виходячи з найбільшою скринею на плечах, він кинув на мене погляд, який здався б мені багатозначним, коли б я будь-коли міг уявити багатозначність на обличчі містера Баркіса.

Звісно, Пеготті сумувала, покидаючи місце, що було її домом впродовж багатьох років і де зросли її найміцніші почуття в житті — любов до моєї матері і до мене. Рано-вранці відвідала вона кладовище; сівши у візок, вона закрила очі хустинкою.

Поки вона лишалася в такому стані, містер Баркіс не виявляв жодних ознак життя. Він сидів на своєму звичайному місці, наче велика кам’яна постать. Але коли Пеготті почала озиратися навкруги та розмовляти зі мною, він кілька разів хитнув головою і зморщився. Я не уявляв собі, що він хотів цим сказати.

— Чудовий день, містере Баркіс, — зазначив я заради ввічливості.

— Непоганий, — сказав містер Баркіс, який зав­жди високо цінив свої слова і рідко їх промовляв.

— Пеготті вже цілком утішилася тепер, містере Баркіс, — вів я далі.

— Та ні, справді? — сказав містер Баркіс.

Поміркувавши про це, містер Баркіс кинув на неї проникливий погляд і запитав:

— Чи ви справді зовсім утішилися?

Пеготті розсміялась і підтвердила це.

— Ні, таки справді воно так? Чи ви таки втішилися? — рикав містер Баркіс, сідаючи до неї й штовхнувши її ліктем. — Втішилися? Кажіть щиро і по правді, цілком утішились? Утішилися? Га?

З кожним запитанням містер Баркіс присувався ближче до неї й раз у раз штовхав її ліктем; нарешті ми всі троє збилися купою в лівому кутку воза, і мене так стисли, що я ледве міг терпіти.

Пеготті звернула увагу містера Баркіса на мої страждання, тоді він поволі почав відсуватись. Я мусив зробити висновок, що йому здавалося, ніби він знайшов чудовий спосіб бути чемним, приємним і блискучим кавалером, не вдаючись до таких незручностей, як розмова. Деякий час він задоволено реготав. Раз у раз він знову повертався до Пеготті, повторюючи:

— Так ви справді зовсім утішилися, га, правда?

При цьому він знову присувався до неї ближче з тими самими запитаннями і з тим самим результатом — я мало не задушився. Нарешті, помічаючи його наближення, я підіймався, ставав на підніжку і вдавав, ніби оглядаю краєвиди — це допомагало мені уникати страждань.

Він був такий люб’язний, що зупинив коняку біля корчми і почастував нас вареною бараниною та пивом. Та навіть тоді, коли Пеготті пила пиво, він не міг утриматися, щоб не штовхнути її. Але що більше наближалися ми до кінця нашої подорожі, то більше ставало в нього справ і менше залишалося часу для залицянь. А коли ми опинилися на ярмутській бруківці, то почалася така трусанина, що ми більше ні на що не могли звертати уваги.

Містер Пеготті і Гем чекали нас на старому місці. Вони щиро привітали мене і Пеготті й потисли руку містерові Баркісу. Цей останній, зсунувши капелюха на самісіньку маківку, сором’язливо всміхаючись усім обличчям, усією постаттю, навіть ногами, виглядав дурнувато. Рибалки взяли по одній зі скринь Пеготті, і ми вже пішли були геть, коли містер Баркіс урочисто кивнув мені пальцем, запрошуючи зайти в якесь підворіття.

— Кажу вам, — пробурмотів містер Баркіс, — усе гаразд.

Я глянув йому в обличчя й відповів, намагаючись бути якомога глибокодумнішим:

— О!

— Ще не все остаточно, — сказав містер Баркіс, таємниче хитаючи головою, — та все гаразд!

I знову я відповів:

— О!

— Ви знаєте, хто мав намір? — вів далі мій приятель. — То був Баркіс, і тільки Баркіс.

Я ствердно кивнув головою.

— Усе гаразд, — сказав містер Баркіс, стискаючи мені руку, — ми з вами приятелі. Ви перший зробили все як слід!

Намагаючись бути якомога зрозумілішим, містер Баркіс став таким загадковим, що я міг би дивитися на його обличчя цілу годину і, напевно, вичитав би на ньому не більше, ніж на циферблаті годинника, який давно зупинився. Та на щастя, Пеготті покликала мене. Дорогою вона спитала, про що він говорив. Я відповів, що він сказав, ніби все гаразд...

— От безсоромний! — вигукнула Пеготті. — Але мені це байдуже. Деві, любий, що б ви подумали, коли б я вирішила вийти заміж?

— Ну... мабуть, ви мене любили б тоді не менше, Пеготті, ніж тепер! — відповів я, поміркувавши трохи.

Велике було здивування перехожих та родичів моєї няньки, що йшли попереду нас, бо добра душа мусила зупинитись і обійняти мене, присягаючись у своїй незмінній любові.

— Так що б ви сказали, серденько? — спитала вона знову, коли ми пішли далі.

— Якби ви вирішили вийти... за містера Баркіса, Пеготтi?

— Так, — відказала вона.

— Я подумав би, що це дуже добре. Бо тоді, знаєте, Пеготті, у вас зав­жди були б кобила й екіпаж, щоб поїхати побачитися зі мною; ви могли б їздити безкоштовно, і я був би певний, що побачу вас.

— Який же він розумненький! — скрикнула Пеготті. — А про що ж я розмірковувала цілий місяць? Так, серденько моє! Я думаю, що була б тоді більш незалежною. Та ще я охочіше працювала б у своєму власному господарстві, ніж у будь-чиєму домі. Не знаю, яка з мене тепер вийшла б служниця в чужих людей. І я зав­жди житиму поблизу могили моєї красуні, — задумливо сказала Пеготті, — і зможу приходити туди, коли захочу. І коли я засну навіки, то мене покладуть недалеко від моєї любої дівчинки.

Обоє ми замовкли на хвилинку.

— Але я б за це й не згадувала більше, — щиро сказала Пеготті, — коли б мій