Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон
Старший ступив крок назустріч. Були тепер тісно один коло одного.
— Ну а така наука, звичайно ж, для того, щоб вийти собі та й прогулятися? — спитав він. — Мене звати Сакаріасом.
І подав руку. Молодший потиснув її якось зверхньо й навіть вклонився — трохи насмішкувато.
— Я Свен.
— Ти диви! — вигукнув Сакаріас. — Оце випало! Сакаріас і Свен — обидва починаються на «с». Незле ось такого пополудня, як цей.
Голос молодшого набрав відтінку співчутливости.
— Така наука ще й для того, щоб набиратися дотепности та кмітливости. Звідки ви такого набралися? Ви, напевно, дуже й дуже обдарований. Котрою дорогою підете?
Відступивши на крок, Сакаріас задер голову й задивився на дороговказ. Тонкими нервовими пальцями посмикував облізлу борідку, поклав, як ото замислена дитина, вказівний палець на долішню губу, і всю його постать пройняла перебільшена, паяцівська поважність. Тоді розпростер руки, немовби звик був пропонувати на продаж матерію, й глибоко вклонився.
— Авжеж, шановний пане, я те саме питаю. Во ім’я Найсвятішого Бога Вседержителя, куди ж нам верстати дорогу? Чи не видається вам, добродію, що ця мить повна сумніву? Глибокого сумніву! І то не тільки в наші можливості, але й у те, що може дати нам ця путь!
Кпини в голосі були такі очевидні, що юнак скривився й знизав плечима.
— Не доберу, про що це ви торочите, — сказав він. — Вам треба праворуч чи ліворуч, вперед чи назад? А може, просто в небо? Якщо так, то я подамся не в тому напрямку.
І тицьнув пальцем увись.
А старший похитав головою так само кумедно-поважно, як і раніш. Добру хвилину грав роль Йова — закочував жваві очі, посипав на голову невидимий попіл і пошарпував пелехи бороди. Молодший понуро й зачудовано дивився на нього.
— Юначе, — мовив Сакаріас, — якщо мені колись і доведеться остаточно вибрати напрямок, то він буде углиб.
— Так, — згодився Свен, — на те вже починає виглядати.
— Але поки до цього дійде, я маю перед собою весь світ. Увесь світ! Відкритий, він розкинувся для мене. Чи подумали ви коли-небудь про таке — весь світ, відкритий для когось? Стоїте на шляху. Він може повести вас у різні сторони. Замість тішитися цим, ви стовбичите тут і маєте такий вигляд, ніби тільки-но дістали прочухан!
— Отже, ви вважаєте, що перед вами відкритий світ? — спитав Свен. — То ви, либонь, ніколи не шукали роботи, га?
Тут старший чоловік знову зробив один із своїх великих жестів; здавалось, у нього неймовірна здібність варіювати їх. Спершу довгим, як у плаванні, рухом махнув уперед правою рукою, тоді лівою. Випнувши підборіддя, крутнув головою справа наліво, тоді закинув її назад, неначе хотів викликати невидимих ворогів. І зайшовся реготом.
Молодший підозріло зиркав, його найдужче дратувала кудлата борідка. Стояли удвох і мірили один одного поглядом. У Свенових очах світилися злість і відраза, у Сакаріасових чаїлося картання за те, що саме тепер, на свою превелику досаду, довелось розчаруватися в чиїйсь добросердості.
— Парубче, — сказав він.
І змовк, щоб набрати повітря.
— Парубче! Дуже дивуюся, почувши від вас таке, що зовсім не личить молодим людям. Ви б посоромилися! Перед вами стоїть — знаєте хто? Сакаріас Ґабрієльссон. Чували про такого? Очевидно, що ні. Якби ви мали хоч дрібку життєвого досвіду, то знали б мене. Я пройшов усіма найважливішими шляхами в північних країнах. Задовго перед тим, як ви народились, я міряв ногами дороги Німеччини, Голландії, Бельгії, Франції та Іспанії! У наших колах моє ім’я вимовляють із пошаною. Я не голодранець. По моїй одежині бачите, що я ніякий не голодранець. Маю на собі чистий комірець, а у вузлику — ще один. Правда, так сталося, що черевики трохи втратили форму, але це дурниця. Пальто тепле, без дірок та латок — я випрошую тільки у високопоставлених осіб. Ось це, що на мені, носив камергер — поміщик. Я не п’ю, а якщо й курю, то тільки тоді, коли трапиться хороша сигара. А тут нагодилися ви й питаєте…
— Припиніть цю балаканину, — вступив у річ юнак. — Не розумію, про що мова. Ви ж волочитесь, як і я, ото й усе!
Бліде лице злегка зашарілося, Свен придушував, душив у собі лють і добирав підхожі слова. Либонь, вважав, що не варто лаяти такого старого чоловіка. Зрештою, зайва вся ця морока. Різко відвернувшись, він рушив — навпростець.
Та Сакаріас пішов назирці.
— Невже не розумієте, — дорікнув він, — що ви образили мене?
— Ет, теревені-вені! — відказав Свен, навіть не повернувши голови до нього.
— Чи можу докинути ще слівце?
Юнак спинився.
— То кажіть. Не хочеться мені стриміти отут півдня.
— Ми можемо йти далі, мені все одно куди, — трохи жвавіше, цілком приязно сказав Сакаріас. — Мушу побалакати з вами, трохи вас надоумити й напутити. Ви молодий та ранній. Тому-то й не серджуся. Хоча я… та годі… Не цікавить мене, куди ви простуєте. Йдете світ за очі, і я завжди так робив. Незадовго будемо в містечку. Знаю його. Дістанемо там харч і переночуємо, якщо не помиляюся.
Свен ще глибше засунув руки в кишені й втягнув голову в плечі. Він трохи змерз. Надто втомлений, несила пускатися кудись далеко. Надто втомлений, несила носити в собі злість.
— Знаєте, — повів далі старий, — я повинен сказати, що молодь змінилася. Шукати роботу! Поруч вас іде чоловік, який ніколи не шукав її. Замолоду вирушивши в мандри, я мав заповітну мрію — аби тільки не довелося це робити. І ні разу в житті не довелося.
— Та ви
