Щоденник злодія - Жан Жене
Я вийшов, навіть не поцілувавши його. Упродовж трьох днів я не хотів його бачити. Він, як звикле, не бідкався і не побивався.
«Гаразд, я його позбудуся, — міркував я, — а що тоді?» Мене опосіли докори сумління, ці думки затьмарили й отруїли і так надто бурхливий плин мого життя. Я сподівався, що він кинеться мені на шию. Я чекав на диво, але бракувало грози, щоб розвіяти хмари на небі. Надвечір третього дня я зайшов до його кімнати.
— Ти вже нажерся?
— Я не маю ані шага.
— Не міг у мене попросити грошей?
— Я думав, ти не захочеш дати.
Він говорив щиро, а відтак замовк. Він зовсім не чіплявся за життя. Його тупа покора своїй власній біді мене вкрай обурювала.
«Може, він горить бажанням це зробити, — думав я, — і лише брак уяви не давав йому вдатися до певних кроків».
Раптом мені здалося, ніби його замуровано десь у глибці, звідки не може долинути звук його голосу — голосу, звичайно, дуже несміливого і дуже тихого. То був паралітик, чия душа впадала у розпач на дні нерухомого тіла. Але що остаточно розтопило мою суворість, то це те, що я пригадав його слова про своє викручене плече: «Це не з моєї вини». Він проказав речення таким сумирним тоном, що я уявив собі, як він зашарівся в темноті.
«Гріх, — сказав я собі тоді, — залишити цього бідолашного хлопчину зовсім самого. Він може пригадати речення, що мені сказав, і вважатиме, що у мене кам'яне серце».
За дві хвилини, коли Люсьєн опинився в моїх обіймах, вткнувшись у мою шию, я схопив його за чуба, щоб зазирнути йому в обличчя, і побачив, що він плаче. За ці три дні його облягла безмежна тута. І тоді я відчув, як мою душу огортає спокій від того, що я втішив цього дітвака. Я пишався тим, що спричинився до сліз, радості і страждання цього хлопчини. З моєї ласки він став своєрідною перлиною, яка завдяки його сльозам та горю затужавіла до блиску. Його відчай і повернення до життя додали йому ще яскравішої вроди. Його сльози, його ридання, коли він припадав до моїх грудей, свідчили про мою мужність. Я його чоловік. Ледве Люсьєн витер сльози на своєму обличчі, лежачи поруч мене в ліжку, як знову почав м'яшкурити мочку вуха. Він її скручував, розкручував, посмикував.
— Вуху не завадила б зайва складка, — сказав він.
Облишивши вухо у спокої, він перейшов на мою щоку, відтак на лоба, роблячи на ньому бганку своїми жорсткими пальцями. (Його пальці розминали мою шкіру з твердою певністю. Його рухи не були мимовільні, Люсьєн надавав неабиякої ваги тому, що робив.) Здавалося, він приміряв до мене безліч усіляких облич, з яких жодне його не задовольняло. Я дозволив юнакові вовтузитися біля мене, оскільки ця гра давала йому змогу забути про своє горе. Вигадуючи ці зморшки, западини та пагорки, він забавлявся, але, забавляючись, залишався поважний. Хлопець не сміявся. Опинившись під такими винахідливими пальцями, я відчув його доброту. Завдяки їм, він мені нагадував виліпленого чи випиляного хлопчика-мазунчика, і я відчував до нього ту саму любов, з якою матерія ставиться до людини, що так радо надає їй форми.
— Що ти робиш із моєю щокою?
Моє запитання лине десь іздалеку. Де я? Що діється тут, у цьому готельному покої, на мідяному ліжку? Де я? До того, що він робить, мені байдуже. Мій розум відпочиває. Зараз цей літак, що гуде, розіб'ється об землю. Я залишуся тут, нарешті уткнувшись обличчям у його шию. Він не ворушитиметься. Я зав'язну в коханні, як у снігу, болоті чи страху.
Люсьєн обмацує мою шкіру, вії, підборіддя, щоку. Я розплющив очі ширше, подивився на нього і без усмішки, оскільки мені забракло на неї снаги, сказав йому з сумом (я не мав більше сили змінити тон):
— Що ти робиш із моєю щокою?
— В'яжу на ній вузлики.
Він відповів щиро, як говорять про щось звичайне з тим, хто може зрозуміти або ніяк не може збагнути такої простої і такої загадкової речі. Голос його був глухуватий. Коли він знову підняв мої вії, щоб їх розім'яти, я трохи відхилив голову вбік. Він сягнув рукою, щоб знову взяти її і наблизити до себе. Я відхилився ще далі. Він простяг руки і жалібно покликав, майже, як немовля:
— Жане, благаю тебе, поступися.
— Ти мені завдаєш болю.
— Бодай трішечки, мій любий Жане. Дай торкнутися до твоїх милих вій.
Я розумію, що пов'язує скульптора з глиною, маляра — з фарбами, кожного робітника — з матеріалом, який він обробляє, і відчуваю покірність, податливість матерії під рухами того, хто її оживляє, і знаю, яка любов передається через ці пальці оцим бганкам, оцим западинам, оцим пагоркам.
Чи покину я його? Люсьєн заважатиме мені жити. Якщо тільки його спокійна ніжність і потривожена чеснота не обернуться під сонцем моєї любови на тигра чи лева. Якщо він мене любить, чи піде слідом за мною?
«Що буде з ним без мене?»
Пиха не дасть йому повернутися до своєї родини. Поряд зі мною він звик до лінощів та розкошів. Чи піде він по барах? Він стане лихий і жорстокий із помсти, з виклику, з ненависті до всіх чоловіків. Мені байдужі нещастя всього світу, але я страждаю на саму думку, що цей хлопчина ступить на слизький шлях. На межі його падіння моя любов спалахує. Насамкінець вона щовечора влаштовує апофеоз сонця на спаді.
«Що буде з ним?»
Біль накочується й затоплює мене. Переді мною постає Люсьєн, його задубілі, сині, розбухлі, уразливі, промерзлі до самих кісток пальці, ледве розігнуті, щоб заховатись до кишень із зашмульганими краями пом'ятих штанів; я бачу, як він тупцяє на місці, від лютого холоду, перед кав'ярнею, не наважуючись туди ввійти; можливо, завдяки його натрудженим ногам народиться новий танок чи бодай якась пародія на нього. Він відкочує комір свого піджака. Незважаючи на вітер, од якого порепалися губи, він усміхатиметься старим педикам. Біль накочується на мене, але яке духмяне щастя розливається по всьому моєму тілу, виповнюючи моє серце, коли я усвідомлюю: та сама думка, що примушує мене його покинути, рятує його від того всього зла, на яке його прирікаю? Він не зненавидить мене. Нудотний сморід моєї Іспанії шибає мені в носа.
* * *Чи маю я змогу зробити ліпше, аніж ставити його упродовж кількох сторінок в одну з найганебніших, знаних мені поз? Наївне,
