Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько

— Я такий щасливий, — промовив хлопець, відволікаючись від блокнота. — Я хочу, щоб ти це знала.

— Я знаю це, — відклала вона книжку і поглянула в його хоч і маленькі, та бездонні очі. — Я теж щаслива… Ти перевернув мій світ.

Він її ніжно поцілував.

— Я не можу в це повірити, — промовив він після поцілунку. — Це мов якесь диво. Ти, твої вуста, твої очі… Не можу повірити, що ми зустрілися… Що ми тепер разом… Я закохався, як безнадійний утопленик.

— А я розчинилася, мов крапелька дощу в океані, — натомість сказала Анна.

Ці підлітки навіть не підозрювали, наскільки чесна у них любов… Наскільки рідкісна. Наскільки жива. Вони навіть не підозрювали, які вони щасливчики. Вони просто насолоджувалися своєю казкою.

Та раптом, мов грім серед ясного неба, їхні ніжності порушив чийсь крик. Хтось шалено кричав у коридорі. Якась жінка… якась дівчина. Бенедикт і Анна миттю зірвались на ноги і чкурнули у коридор. А там, біля прочинених дверей у Яронову кімнату, стояла Єва, а під її ногами валялися шматочки горнятка, яке вона, мабуть, впустила з переляку. Бенедикт і Анна одразу зрозуміли, що в Яроновій кімнаті щось страшне, бо на Євиному обличчі кипів жах.

Підійшовши до дверей, Бенедикт і Анна побачили те, чого ще ніколи в житті не бачили, — мертву людину. На вузенькому ліжечку, покоячись вічним сном, лежало бліде Яронове тіло. Воно було одягнене у чорний костюм і лежало просто на спині, мов у домовині.

— Господи! — промовила Анна.

— Що таке? Що за крик? — придріботіла на гамір пані Ярина. Її очі розширилися, коли вона побачила мерця. — Матір Божа! Він що, помер?

Жінка не чекала відповіді, бо й так її б не дочекалась — усі завмерли. Вона переступила поріг Яронової кімнати і підійшла до ліжка. Їй теж було страшно, та вона повинна була впевнитись, що чоловік і справді помер.

— Він мертвий, — прохрипіла вона, торкнувшись холодного Яронового зап’ястка. — Зателефонуйте хтось у «швидку».

— О, Боже… Я просто йшла з кухні і побачила відчинені двері…. Я хотіла їх зачинити і побачила його… — нервово говорила Єва. — Мене заклинило!

— Дзвоніть у «швидку»! — крикнула пані Ярина.

На секунду Бенедиктові здалося, що жінку взагалі не хвилює смерть у її пансіонаті, що її більше дратує той факт, що сюди приїдуть лікарі і, напевно, міліціонери.

Анна витягнула з кишені телефон і набрала номер «швидкої допомоги». А Бенедикт заціпеніло стояв і дивився на кам’яний вираз Яронового обличчя.

Приїхали медики. Приїхали міліціонери. Всіх розпитали про все, що відбулось. Тіло загрузили в карету «швидкої». Міліціонери кримінального в цьому нічого не бачили, а медики сказали, що в покійника просто зупинилось серце. Хоча грізні міліціонери, здається, вперше бачили таку картину, що мрець, ніби готуючись до кінця, заздалегідь влігся на ліжко.

Пані Ярину допитували найдовше, в неї розпитували про родичів померлого, а вона спочатку навіть не могла ніяких пригадати, проте одна з квартиранток, сестра-близнючка, все-таки згадала, що в Ярона були родичі у Львові. На цьому допити й закінчились.

Усе це сталося дуже швидко, і після того, як міліціонери і «швидка» поїхали разом з мертвим Яроном, у пансіонаті затаїлася страшенна тиша. Була містична атмосфера, яка ніби змушувала присутніх забути про все, що сталося. Ніби нічого й не було.

Та ніхто забути не міг, бо щойно люди на власні очі бачили смерть. А таке не забувається.

— Ех, треба розміщувати оголошення про вільну кімнату, — говорила пані Ярина.

Бенедикту було важко таке слухати. Щойно закінчилось існування однієї людини, а жінка думала про заздалегідь звільнену кімнату. Невже їй настільки байдуже?

Бенедикт був у шоці. Він згадував вранішню розмову з Яроном і вражався щоразу, коли прокручував в думках той діалог. У Бенедиктовій голові вирували якась містика і розуміння того, що наш світ не такий простий, яким здається… все не так просто — в ньому багато таємниць, яких ніхто ніколи не розгадає. Не зможе. Ми, люди, поки ще занадто юні, щоб розуміти той світ.

— Невже він знав? — запитав Бенедикт.

Він, Анна і Єва сиділи на кухні пансіонату. Вони сиділи разом, бо їм було потрібно це обговорити. Вони не були готові розійтись по своїх кімнатах і забути про це, як Ярина чи ті самі міліціонери.

— Ти про що? — сьорбнула чаю Єва. На душі в неї була якась порожнеча — епічне розуміння того, чим закінчується людське життя. У всіх присутніх було таке розуміння, і воно, безперечно, пригнічувало.

— Ти ж пам’ятаєш, про що він говорив кожного разу, як виглядав у вікно?

— Казав, що чекає її, — відповіла Єва.

— Саме так, — промовив Бенедикт. — А зранку він мені сказав, що сьогодні вона прийде.

— Боже… — вразилась Анна. — Невже ти думаєш, що вона — це Смерть?

Євине лице теж скривилося в переляку.

— Ви ж бачили, що він лежав там, ніби чекав її, — продовжував хлопець. — Ніби знав, що помре.

— Господи… — прошепотіла Єва. — Божевілля якесь!

Той містичний настрій тримався весь довгий вечір. А може, навіть і кілька наступних днів.

Бенедикт з Анною пішли у свою кімнату близько десятої вечора. Дівчина бачила, що хлопця страшний випадок