Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько

Вона вдихнула прекрасний аромат і з журбою поставила квіти у вазу. Потім, як і планувала, взяла вино і піднялась нагору. А про Гектора вона в розмові навіть не згадувала. В принципі, так само як і Таня.

— У тебе блищать очі! — перше, що сказала Анна, коли зустрілася з Бенедиктом. — Невже все настільки класно?

Він стояв у тіні якоїсь яблуні недалеко від академії і чекав на свою дівчину. Тяжко описати його тодішні думки — було таке враження, що вони між собою сперечаються за увагу Бенедикта, настільки швидко вони мінялись. Він був дуже вдячний Анні, що та організувала йому такі цікаві походи в Літню школу, бо побувавши там лише один раз — він нетерпеливився сісти за писання нового вірша. Урок справді надихав на творчість і філософію.

— Дякую тобі, — обійняв він її. — Якщо б не ти… Я б і не здогадувався, що таких людей, як я, чимало.

— Я рада, що тобі сподобалось, — усміхнулась Анна.

— Ідемо?

— Пішки?

— Хіба такі дні не створені, щоб гуляти пішки з коханими людьми? — запитав хлопець, на що дівчина лише усміхнулась, розуміючи, який той юнак дивовижний.

Анна зловила його за руку, і вони, ось так гуляючи під серпневим сонцем, попрямували до пансіонату Бенедикта. По дорозі хлопець у подробицях і з захватом у погляді розказував про все, що відбувалось у школі. А вона уважно його слухала, радіючи, що зуміла подарувати хлопцеві ще один приємний момент.

Заходячи в пансіонат, вони перетнулись з паном Любомиром, який виходив. Він, побачивши Бенедикта, ніби зрадів.

— О, Бенедикте, — мовив чолов’яга і потягнувся до портфелю. Витягнув звідти чотири конверти.

На секунду Бенедикту здалося, що чоловік чомусь знову хоче дати платню, як він давав за знайдені книги — в конверті (хоча Бенедикт одну так і не знайшов). Хлопець засоромився, бо не міг зрозуміти, за яке таке завдання чоловік знову хоче платити; хлопець не хотів доплати за знайдені книги — першого гонорару йому вистачало. Та це були не гроші. Це було, власне, друге завдання.

— Поїдеш завтра в сьоме відділення пошти і надішлеш ці листи, добре? — простягаючи конверти, мовив Любомир. — Але не хитруй і відправ з сьомого, добре?

— Добре, буде зроблено, — відповів Бенедикт.

День ставав дедалі кращим: цікавий урок, вечір з коханою, а тепер іще й чергова змога підзаробити грошенят.

— Ну, тоді це все. Милого вечору, — усміхнувся старий і вийшов.

На рецепції, як завжди, сиділа пані Ярина, яка, щойно Любомир зник, їдко пирхнула. Стара навіть не зважала на Анну, бо її часті візити в пансіонат вже ставали нормою.

— Що таке? — не зрозумів пирхання старої Бенедикт.

— Дивний чолов’яга, — відповіла Ярина, натякаючи на Любомира. — Він навмисно відправляє тебе в інший куток міста, щоб його не знайшов син.

— Що?

— Ну Любомир… Його ж синок вигнав з дому, і той приїхав у наше місто, — розказувала стара. — А тепер Любомир ображений і відсилає листи внукам з далеких відділень почти, щоб його часом не знайшли… Пф-ф! Дивний чолов’яга!

— А ви б не ображались? — втрутилась Анна. — Добре, що хоча б він пише своїм внукам.

— Я б не ображалась, — відповіла Ярина. — В нашому з ним віці ми вже не маємо права витрачати час на образи.

— Ви помиляєтеся, пані Ярино, — відказала Анна.

Бенедикт зашарівся і штурхнув дівчину, щоб та не вступала в дискусію. Та на його подив, пані Ярина дивно усміхнулась і з цікавістю зиркнула на дівчину:

— Цікаво — чому?

— У вашому віці ви маєте право на все.

Ярина кілька секунд пильно дивилась на дівчину. Бенедикт буквально відчував тиск і злість старої. Та йому, мабуть, усе це здалось, бо раптом:

— Хех, можливо, ти маєш рацію, молода дівчино, — відказала Ярина.

Бенедикт аж роззявив рота з подиву, що все так легко обійшлося.

Бенедикт мав таємницю. І з кожним днем, який він проводив з Анною, вона ставала важчою. Йому дедалі тяжче ставало її приховувати. Ця таємниця була пов’язана з його втечею з дому. Хлопець не тільки від усіх її приховував, він ховав її сам від себе; переконував, що втік від проблеми і тепер вона його не наздожене, — та це було неправдою. Він просто не хотів про це думати.

Але кожний проведений з Анною вечір змушував його задумуватися над нею. І кожного разу все сильніше і сильніше. Хлопцю було важко дивитись у прекрасні Аннині очі і мовчати. Але він, вісімнадцятирічний парубок, не знав, як правильно вчинити. І насправді, навіть сорокарічний чоловік теж би не знав, чи сказати правду, чи мовчати і не причиняти болю важливій для тебе людині. Ця дилема, по правді, не мала правильного рішення.

Та цього вечора сталося щось таке, що мало не підштовхнуло юнака в усьому признатись.

Вони лежали на ліжку: вона головою на його грудях, читаючи «Злочин і кару», а він тримаючи блокнот з ручкою. Він писав вірш, а