Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
– Але ж ви називаєте мене не Каролем, а Кирилом, чому тоді…
– Братику, братику! Не вистачало ще, аби і тут тебе називати на польський манер – ну, подумай лишень, як воно виглядатиме?! До того ж, ти вживаєш не моє ім'я, а титул. Це занадто небезпечно.
– Ви так гадаєте?
– Кириле, послухай-но…
– Гаразд, переконали.
На деякий час за цим столом запанувала тиша, проте хіба ж годиться ображати вірного побратима?!
– Ну, годі, Кириле, годі… Давай-но краще вип'ємо ще!..
І миттю зрадівши, вони наввипередки закричали:
– Корчмарко! Агов, корчмарко!.. Нумо подати сюди ще медовухи! Давай-но неси, і швидше там!..
Моторна жінка поспішила до побратимів з новою порцією медовухи. Але тільки-но приготувалися випити, як юрба циган знов зареготала, а потім гультяї почали наввипередки вигукувати: «Орлик!.. Орлик!..» – хоча зверталися виключно один до одного, а не до інших відвідувачів.
Побратими здивовано перезирнулися, потім знов покликали господиню:
– Скажи-но, чого ці гультяї розкричалися?
Корчмарка не знала, проте через декілька хвилин до їхнього столика наблизився один із циганів. Літній уже чоловік, смаглявий і довговолосий, ледве тримався на ногах. Щоб не впасти, він привалився до стіни і забелькотав:
– Н-ну-у, чого хочете від бідного рома?..[30]
– Не нукай, не запряг…
Та це зауваження лише спричинило напад буйного реготу. Коли ж гульвіса знесилів настільки, що почав гикати, один з побратимів мовив:
– Ти, чоловіче, не смійся, а відповідай, коли запитують: чого це ваші лементують, немов ті торговки у базарний день? І ще…
Він наморщив чоло, удаючи, нібито намагається пригадати щось важливе.
– І ще ваші тільки-но вигукували ім'я… це ім'я… Як там його?! Ор… Орлик – здається, так?..
– Н-ну-у, припустимо… – Циган хитнувся так, що мало не впав.
– Кажу ж, не нукай – ми тобі не коні!
– Н-ну-у, не нукатиму… Гик-к-к!.. А-а-а!..
Тільки-но козак зібрався сказати п'яничці кілька не надто приємних слів, як його побратим зірвався з місця, схопив цигана за комір латаної сорочки, добряче трусонув і просичав крізь стиснуті зуби:
– Ти, пліснява стара, довго ще знущатимешся із шляхетних людей?!
– Братику, братику!.. – спробував угамувати його інший козак, занепокоєно позираючи у бік юрби циган.
– Ні, я з ним зараз розберуся…
– Братику, облиш!..
– А я кажу!..
– Міха.
Гульвіса махнув рукою у бік своїх. Почувши це, цигани миттю вгамувалися і завмерли за своїм столом, прикипівши очима до козака, який все ще тримав старого за комір.
– Що – «Міха»?!
– Міха – це він…
П'яниця знов махнув рукою. Чорнобородий красень повільно підвівся з-за столу і мовив крізь зуби:
– Міха – це я. А що?..
– Так, Міха – це він, – підтвердив старий циган.
– Я чув, ви про Орлика щось там говорили? – якомога спокійніше мовив козак, який продовжував сидіти.
– Говорили, а що такого?..
– Чому?
– Ми пили за його здоров'я.
– За здоров'я?!
Козаки здивовано перезирнулися.
– Так! А чом би справді не випити за здоров'я того, за чию голову мені заплачено настільки щедро, що ми ці гроші ось уже третій день пропиваємо, а пропити все ніяк не можемо?..
Міха зухвало вишкірив зуби. Козаки знов здивовано перезирнулися, потім той, який тримав старого за комір, спитав скоромовкою:
– Ким заплачено?! Кажи!..
– А тобі що за діло?!
– Відповідай, коли запитують!..
– Невже?! Отакої!..
Чорнявий красень недобре посміхнувся.
– Відповідай, бо я зараз із нього…
Козак знов трусонув старого гультяя і ревонув:
– Я з нього душу витрушу разом із тельбухами!..
Міха лише плечима знизав. Решта циганів почала повільно зводитися на рівні, він же процідив крізь зуби:
– Нас семеро, вас двоє… Ти добре подумав, козаче?..
– Ти мені ще погрожуватимеш?!
– Ти перший почав погрожувати, не я!..
– Це моя земля, а ви на ній – сарана єгипетська![31]
Цигани оточили козаків напівкільцем. Міха недобре звузив очі й мовив:
– Що ж, козаче… відповім, якщо хочеш, а там роби, як знаєш. Є серед ваших людей дуже поважний і заможний пан Вишняков…
– Вишняков?!
Козаки знов здивовано перезирнулися.
– Бачу, ви знаєте цього ґаджьо…[32] Цікаво, а він вас знає?
– То це Вишняков заплатив за голову того Орлика? – замість відповіді запитав козак, який все ще сидів за столом.
– Вишняков, Вишняков. Передав мені гроші та переказав через свого посланця, що зараз той Орлик намагається прокрастися на Запорозьку Січ, аби підмовити тамтешніх козаків збунтуватися проти влади Її Імператорської Величності Анни Іоанівни. Отже, якщо принесемо голову Григорія Орлика пану Вишнякову, він нам…
Проте що саме наобіцяв Вишняков за голову гетьманича, так і залишилося невідомим, бо наступної ж миті розлючений козак з усієї сили штовхнув старого п'яницю на Міху з товаришами, несамовито проревівши:
– Тоді знай, паскуднику: Григорій Орлик – це я!!! Я-а-а-а!..
– Братику, ти збожеволів?!
Другий козак вже опинився поруч із побратимом, обидва вихопили з піхов криві шаблюки і стали спина до спини. Збитий з ніг Міха щось гукнув товаришам, і в руках у циганів заблищали добре нагострені ножі. Підвестися з підлоги чорнявий красень чомусь не поспішав: либонь, пошкодив при падінні ногу… Інші ж цигани почали оточувати козаків напівкільцем.
– Братику, навіщо ти…
– Бо краще стояти обличчям до небезпеки, ніж тікати від неї, обертаючись потилицею!..
Дзенькнула криця: не підводячись з підлоги, Міха несподівано різко кинув ножа, проте один з козаків відбив його шаблею.
– А-а-а, то ви так?!
Продовжуючи стискати у правиці шаблю, другий козак легко, немовби тростинку, підхопив лівою довгу соснову лаву, махнув нею – і, жахливо зойкнувши, цигани попадали на підлогу поруч із Міхою, немов побите градом хлібне колосся.
– Що, дістали, паскуди бісові?!
Чорнявий красень знову щось роздратовано крикнув. Хоча й не надто охоче, проте цигани почали підніматися, разом із слиною та кров'ю спльовуючи на земляну підлогу вибиті зуби. Той козак, який був меншим на зріст і дещо гладшим, раптом вибіг наперед і почав спиною підштовхувати свого товариша-здорованя до виходу з корчми.
– Нам потрібен лише Григорій Орлик… точніше,
