Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко

Проте, аби зобов'язання Османської імперії не видавалися таким собі рахат-лукумним «даруночком», великий візир поквапився додати:

– Звісно, військо повелителя правовірних розпочне наступ одразу після удару шведів на Санкт-Петербург, а кримців – на Астрахань. І ні в якому разі не раніше, ніж відбудеться реставрація претендента Станіслава Лещинського.

Тепер усі дивилися на месьє Вільнєва: яким буде його слово?..

– Король Август Другий помер, – тільки й мовив французький посол.

І знов заходився роздивлятися випещені нігті.

Тепер уже на правій руці.

– Мир його душі, – зітхнув Григорій, коли мовчанка зробилася просто нестерпною.

– Либонь, ліпшого моменту для реставрації годі й чекати, – виручив сина Пилип Орлик.

– Так-так, для вашої реставрації момент справді найкращий, – месьє Вільнєв посміхнувся якось натягнуто. – Франція пам'ятає провідну ідею «Меморіалу», що його месьє Григор Орлі презентував на засіданні «Секрету короля» ще торік[33]. Чудово пам'ятає…

– Йдеться насамперед не про передачу гетьманської булави мені, а про реставрацію претендента Станіслава Лещинського – тестя Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого. Адже якщо саме небо прибрало останнього короля зі столу Польщі, то…

Куточок рота месьє Вільнєва ледь помітно сіпнувся.

– Що ж, мушу визнати: Франція була б зацікавлена мати дружнього їй Божого помазаника на польському столі, – неохоче промимрив він. – А от щодо вашої Украйни…

Тепер настала черга старого гетьмана витримувати напружені погляди. Пилип Орлик звівся на прямі якомога бадьоріше й мовив просто:

– Присягаюся, що козацька держава у дружньому союзі з усіма зацікавленими сторонами гідно виконуватиме взяті на себе зобов'язання щодо обмеження московських апетитів, якщо…

– «Якщо»?! – великий візир подався уперед.

– І ви ще насмілюєтеся висувати нам умови?

Ці слова прозвучали доволі прохолодно, все-таки відчувалося, що месьє Вільнєв вельми неприємно вражений «нахабством» османського бранця.

– Якщо сторони, зацікавлені у встановленні миру, спокою та злагоди в Європі, не порушуватимуть прав і свобод козацької Украйни, – уточнив Пилип Орлик, знов сідаючи на місце.

Французький посол і великий візир одночасно зміряли гетьмана уважними поглядами з ніг до голови, потім Ваган-паша мовив доволі неприязно:

– Цього разу нога кримців навіть не торкатиметься українських меж, оскільки їхня мета – Астрахань. Тож гетьман може заспокоїтися: татари не чинитимуть свавілля, що минулого разу зашкодило козацьким планам…[34]

– А надалі, по завершенні походу?

– Якщо порахувати, скільки разів козаки нападали на Крим, гадаю, вийде аж ніяк не менше, ніж кількість нападів кримців на Украйну.

– Мій товариш дитинства Каплан-Гірей обіцяв мирно співіснувати з козацькою державою, – сказав Григорій. Втім, про деякі інші речі гетьманич все ж таки вважав за краще промовчати, приховавши від поважного зібрання своєрідний «резервний» варіант взаємодії з кримським ханом.[35]

– Отже, гадаю, ви якось самі порозумієтеся поміж собою, – посміхнувся великий візир.

– А Польща?.. – Пилип Орлик перевів підозріливий погляд на французького посла.

– Що маєте на увазі? – перепитав той із найбезневиннішим виглядом.

– Чи може французька корона гарантувати невтручання в українську справу Станіслава Лещинського, коли останній отримає корону?

– Гадаю, що у короля Станіслава вистачатиме клопоту і без вас.

– Н-ну-у, це ще як подивитися…

– Тобто?..

– Тобто Московія навряд чи змириться з його реставрацією. А організовувати похід на Варшаву найзручніше саме через українські землі.

– Ну то й що?

– А те, що задля власного спокою Польща може спокуситися наданням… я би так сказав – занадто потужної військової допомоги козакам. Настільки потужної, що вона ляже на наші шиї черговим непосильним ярмом, аж ніяк не ліпшим, ніж ярмо московське.

Вже вкотре у повітрі кабінету повисла важка мовчанка. Минуло не менше двох хвилин, перш ніж месьє Вільнєв відповів:

– І що ж ви хочете від Франції?

– Нічого неможливого, окрім гарантування нейтралітету Польщі щодо козацької Украйни. Тоді Польща немовби щитом захищатиме французькі землі від експансії московитів, а Украйна, у свою чергу, таким саме щитом захищатиме польські землі.

– А ви даєте гарантії, що козаки виконають оборонну місію, на яку сподіваємося ми усі?

І вже вкотре у розмову втрутився Григорій:

– Лише декілька місяців тому я відвідав Украйну, побував на Запорозькій Січі, мав перемовини з кошовим отаманом Іванцем. І повірте вже мені – запорожці з надією очікують моменту, коли мій шановний батько нарешті повернеться з вимушеної еміграції. Тоді у всій Гетьманщині не знайдеться жодної козацької шаблі, яка б не піднялася за віру християнську та славетного мазепинського сподвижника Пилипа Орлика!

Месьє Вільнєв вислухав палку промову гетьманича із скептичною посмішкою і тільки-но зібрався щось заперечити, як Ваган-паша проскреготав:

– Оце слухаю я, слухаю і все дивуюся: від імені кого виступають сьогодні наші шановні учасники переговорів – батько й син Орлики?

– Ви маєте якісь сумніви? – нахмурився старий гетьман.

– Маю, і небезпідставні.

– Поясніть, прошу!..

– Навряд чи під ваші стяги збереться бодай сотня табель на всьому просторі від Стокгольма до Парижа.

– Але ж…

– Ви нічого не можете гарантувати, наскільки палко того не хотіли б! – махнув рукою великий візир. – Прошу не розцінювати цю думку як образу, проте ви занадто довго просиділи під домашнім арештом, аби мати справжнє уявлення про стан козацтва у вигнанні.

– Нічого, зате я маю таке уявлення!

Погляди присутніх знов схрестилися на Григорієві, який поспішив завершити думку блискавичним пасажем:

– Не заперечую, можливо, повної сотні ми не зберемо… Проте врахуйте, які звитяжні лицарі входитимуть до цього загону! А ще зважте, наскільки авторитетний ватажок їх очолюватиме у цій борні…

І він шанобливо вклонився батькові.

Ваган-паша замислився, нервово смикаючи себе за борідку, а месьє Вільнєв декілька разів повільно плеснув у долоні та щиро посміхнувся:

– Що ж, месьє Григоре, Франція готова повірити вашим словам. Адже самовідданим служінням Його Королівській Величності Луї П'ятнадцятому ви довели, що вашому слову можна довіряти.

– А отже?.. – запитав старий гетьман,