Не вурдалаки - Світлана Талан
Директор не чекав від мене такого. Та навіть я сама здивувалася своїй сміливості. Він бере мене за руки, допомагає звестися.
– Багато чого бачив на своєму віку, – каже він, посміхаючись. – Але щоб на колінах розповідали про своє кохання… Це вперше бачу.
– Тож не розлучайте нас, будь ласка!
– Ти і справді так його кохаєш?
– Як люди люблять сонце, як вітер, як саме життя! – палко кажу я, задихаючись від хвилювання.
– А він, – киває у бік Романа, – теж без тебе не може?
– Ми одружилися, щоб усе життя бути разом, – каже спантеличений Роман.
– Тоді доведеться дати тобі відкріплення, – зітхнувши, сказав чоловік. – Якщо буде ображати, то кидай його та приїзди до нас. Ми не дамо тебе образити. А дитсадок повинні за рік збудувати, тож дитині буде місце. Зрозуміла?
– Так! Так! – кажу я і потискаю руку директорові. – Я так вам вдячна!
– Ми вдячні, – виправляє мене Роман.
– Ех, молодість, – зітхає Михайло Герасимович, посміхається та погладжує вуса, а я ладна цілувати руки цьому суворому вусаню та розревітися від щастя.
…червня 1960 р
Ми з Романом зібрали речі, найняли вантажівку та поїхали одразу ж у село до моїх батьків. Вирішили зробити так тому, що в квартирі, яку наймав Роман, жили ще два чоловіки.
– Спочатку поживеш там, – сказав Роман, – а я пошукаю нове житло.
– І мені роботу, – додала я. – Хоча знайти куток з маленькою дитиною майже неможливо.
Життя внесло деякі корективи у наші плани. Наступного дня після переїзду знову захворіла Даринка. І знову на запалення легенів. Напевне, її недолікували, вона була ще слабкою для переїзду. Нас поклали у лікарню, але мені було набагато легше, ніж раніше. Поруч були Роман та мої рідні.
…липня 1960 р
Нас виписали з лікарні, Роман взяв відпустку, і ми живемо в селі. Тут все знайоме до щему в серці. Ловлю стежинку босими ногами в густій ковдрі конюшини, йдучи до річки. Стоїть знайомий гамір: ґелґочуть галасливі гуси, над водою пурхають швидкі ластівки, стиха шелестить, граючись косами верб, пустун-вітер. Заходжу у воду, і ласкаві хвилі пестять мої ноги.
– Як поживаєте? – запитую у родичок-верб, які стоять, схилившись над водою, обілляті сонячним світлом.
Вони відповідають тихим шелестом: «На батьківщині гарно всім». Так, мої любі, так! Тут, як і ви, я безмежно щаслива.
Я не вмію приховувати свій настрій, тому радію, як мала дитина новій іграшці. Бризкаю собі в лице прохолодною водою. Гарно! Аж дух захоплює. Треба бігти додому, бо там уся моя родина, там мене люблять. Наостанок притуляюся обличчям до потрісканої кори верб.
– Мої любі сестрички, – шепочу я, погладжуючи їх стан, – я ще прийду до вас, неодмінно прийду. Лише чекайте на мене.
Як же гарно, коли тебе оточують люблячі люди! Яке це щастя, коли ти не відчуваєш себе самотньою та покинутою!
Приїхав у відпустку Петрусь зі своєю дружиною, то ми з Романом запросили їх до нас на вечерю, зварили в казані на вогнищі куліш та накрили стіл у дворі під грушею.
– Оце так вечеря! – сказав Петрусь та принюхався. – Запах стоїть на півсела!
У Петруся красива струнка білявка-дружина. Помітно, що вона чекає дитину, і вже ніяке широке плаття не в змозі сховати кругленький животик.
Розказала Петрусеві про свої поневіряння, пожалілася, що немає нам з Романом в одному місці роботи.
– Мій батько, – втрутилася в розмову жінка Петруся Ганна, – працює головою колгоспу у сусідньому від нас селі. Наразі я розмовляла з ним по телефону, то він казав, що там конче потрібні вчителі.
– Я розумію, – сказала я, – але нам потрібна робота для обох.
– Роман може викладати креслення та малювання.
– А чи візьмуть мене без вищої освіти? – запитав Роман, зацікавившись такою пропозицією.
– Вступиш до педагогічного інституту на заочне навчання, – промовив Петрусь.
– А там є дитсадок? – поцікавилася я.
– І дитсадок є, і ясельна група, і завезли двигун, то до дванадцятої години вечора є світло. І це лише початок! – з жаром сказала Ганна.
– А житло? – запитую я.
– Житло знайдеться.
– Гарна пропозиція, – зробила я висновок та переглянулася з Романом. – Як ти вважаєш?
– Так, як і ти.
Домовилися, що Ганна переговорить з батьком наступного дня, попрохає його побалакати з директором школи. Якщо все піде за планом, то у серпні поїдемо на роботу в ту ж Чернігівську область.
– Не боїшся їхати туди, де ні разу не була? – запитав мене ввечері Роман.
– З тобою куди завгодно, – відповіла я.
…серпня 1960 р
І знову переїзд. Завантажили в автівку речі та поїхали. Мої батьки додали до наших речей кілька мішків з картоплею, поклали буряка, моркви та цибулі.
– Марійко, не ображаєшся на нас, що ми не можемо тобі допомогти грошима? – запитала мати, коли я підійшла прощатися.
– Що ти, матусю, що ти, рідненька?! Тепер я з Романом, і мені нічого більш не треба, – сказала я, обнімаючи її тоненький, як у дівчинки, стан. – Все, що треба, ми самі купимо, заробивши гроші.
– Я буду молитися за вас.
– Молися, але не плач, бо дорогу не можна поливати сльозами.
…До місця призначення ми прибули надвечір. Нас чекали голова колгоспу та директор школи. Вони нас поселили у старенькій хатині, покритій темною від дощів та років соломою. Але тут було дві кімнатки, тож можна було одну облаштувати під спальню, а другу – під кухню та робочий кабінет. Мене не злякало ні те, що туалет знаходився далеко від будиночка, ні відсутність паркану, ні сирі стіни. Душа раділа та співала від того, що нарешті ми зможемо почати справжнє подружнє життя під одним дахом.
…вересня 1960 р
Втома звалила Романа, і він міцно заснув, не дочекавшись мене. Наша Даринка тихенько сопе у ліжку, яке змайстрував для неї мій батько. А до мене сон не йде. Закінчивши перевіряти учнівські зошити, думаю про наше життя. Зараз я така щаслива, що боюся захлинутися від щастя. І нічого страшного немає у тому, що Даринку я не бачу півдня, але добре, що вона не плаче, коли залишається в яслах без мене. Всі діти
