Не вурдалаки - Світлана Талан
– Я промовчу, а ти скажи.
– Мені подобається ім’я Даринка.
– ?!
– Я щось не так сказав?
– Цього не може бути! Ти хитруєш! Напевне, я тобі колись казала, що Даринка – гарне ім’я?
– Як ти могла мені казати таке, якщо ми не знали, хто народиться: дівчинка чи хлопчик? А як ти хочеш її назвати?
– Ти не повіриш, але я теж так думала. Ми мислимо однаково, чи то збіг обставин?
– Ми кохаємо один одного, – говорить Роман, кладучи донечку в ліжко. – А кохати – значить і дивитися разом в один бік, і мислити.
Роман обіймає мене за плечі, дивиться в очі.
– Дякую тобі за донечку, – каже він лагідно та цілує мої повіки. – Ви – найкращі у світі жінки. І не треба перейматися зараз зайвими турботами. Я щось придумаю, щоб нам бути разом. Домовились?
– Так, – киваю я на знак згоди і кладу голову йому на груди.
Стає так спокійно, затишно, надійно та тепло…
…квітня 1960 р
Як тяжко, коли хворіє дитина! Краще б вже я сама захворіла, ніж дивитися, як пашить жаром Даринка! Вона застудилася десь по дорозі, коли я поверталася з дитиною на руках на роботу. Ледь приїхала до села, у донечки різко підскочила температура. Викликала лікаря, а він зміг дістатися лише за дві години.
– Двостороння пневмонія, – констатував лікар.
Поспіхом збираю речі, і нас везуть до районної лікарні. І знову Романа немає поруч. Від думки, що я знову сама, що немає кому навіть пожалітися, я впадаю у відчай. Лікарі роблять маленькій уколи, ставлять крапельниці, але після кожного прийому ліків у дитини починаються судоми. Даринка закочує очі та починає задихатися. Лікарі не можуть нічого вдіяти, а я від свого безсилля ледь не втрачаю розум. Залишаю дитинку на сусідку по палаті, Олесю, та біжу на телеграф, щоб дати телеграму Романові. Пишу йому: «Приїжджай, Даринка тяжко захворіла», й біжу знову до лікарні. По дорозі в голові рояться, гудуть, як у вулику бджоли, різні сумні думки.
– Як ти, моє сонечко? – кидаюся одразу до дитинки, а вона лежить бліда та гаряча.
– Марійко, – каже мені Олеся, сусідка по палаті. – Ось послухай мене, бо я вже третю дитинку народила, а ти ще молода, не маєш досвіду.
– Що? Що мені робити?! – у відчаї я заламую руки.
– Тобі треба взяти дитячу сорочечку, у якій вона була вдягнена, та піти до знахарки.
– Ми ж не в середньовіччі живемо! Чи ти віриш, що знахарка може вилікувати запалення легенів?!
– Не запалення, а зняти судоми зможе лише знахарка. Лікарі нічим тобі не зарадять, повір моєму досвіду.
Я в такому стані, що ладна зробити що завгодно, аби лише було на користь дитині.
– Я ж не можу покинути дитину та йти шукати ту жінку.
– До мене незабаром прийде свекруха, вона знає, де живе сильна шептуха. Якщо хочеш, то можеш їй передати сорочечку немовляти, – пропонує Олеся.
– А вона погодиться сходити? – запитую я з надією.
– Гадаю, що так, – відповідає Леся. – Вона добра людина.
Загортаю сорочечку в газету, кладу туди трохи грошей та передаю жінці, свекрусі Лесі.
– Це допоможе? – запитую її.
– Тільки Максимівна може допомогти, – говорить та. – Я п’ятеро діток народжувала, і кожному вона зуміла допомогти. Ця хвороба «дитячою» зветься, а лікарі не знають, як її лікувати. Помолися Богові, дитинко, – наостанок радить вона. – Він милостивий до нас усіх.
Я згодна на все! Згодна молитися і вдень, і вночі, лише б Даринку вдалося врятувати, бо лікарі роблять невтішні прогнози. А куди молитися, якщо немає образів?
– Олесю, у тебе випадково нема ікони? – запитую сусідку.
– Як же без неї? Є маленька. Я її завжди з собою ношу. Візьми! – говорить Олеся та дістає з гаманця з потаємної кишені маленьке зображення Ісуса, завбачливо сховане у шматок паперу.
– Дякую, – шепочу я. – А де ж мені помолитися?
– Я залишу тебе в палаті, а сама стану на дверях на варті. Непотрібно, щоб це бачили лікарі.
– А як мені молитися?
– Як серце підкаже. Головне, щоб щиро, – радить мені добра, малознайома жінка.
Дякую їй за добре серце, ставлю ікону на ліжко та падаю перед нею на коліна. Молюся довго та щиро, обливаючись слізьми. Прошу пробачення у Бога за всі свої гріхи, прошу пробачити ту маленьку брехню щодо Валі та Петруся. Вірю, що Бог мене почув, пробачив та змилосердився.
…травня 1960 р
Знахарка дійсно допомогла, бо з того часу, як я вдягла ту сорочечку на дитину, судоми пройшли, і більше їх не було. Даринка поступово почала одужувати. А коли приїхав Роман, то ледь мене пізнав.
– Що з тобою, Марійко? – сказав він. – На тобі ж лиця немає! Один скелет залишився. Тебе чи не годували?
– Звичайно ж, що ні. Їла манку ту, що давали дитині, а я ж її годую грудьми. Пригощала сусідка по палаті, але мені було незручно у неї брати їжу. До того ж, нічого до рота не лізло.
– Доведеться мені тебе відгодовувати. Як Даринка?
– Якщо піде все так і надалі, то за тиждень нас випишуть. Вдома розповім, що нам довелося пережити, – говорю я і намагаюся посміхнутися, щоб якось його підбадьорити.
Я віддаю ключі від хати та розказую, як її знайти. Роман пішов, щоб щось приготувати мені поїсти, а мені стало на душі спокійніше. Отак завжди. Коли він поруч, мені нічого не страшно. Здається, що і лихо повинно нас оминати…
…травня 1960 р
До Михайла Герасимовича ми пішли з Романом удвох.
– Михайле Герасимовичу, – почала я. – Дайте мені відкріплення, будь ласка.
– А які на то причини?
– Ви ж знаєте, що у нас тяжко перехворіла дитина. Я тут одна, дитсадка немає, чоловік працює за сотні кілометрів від мене. Хіба це подружнє життя?
Він уважно дивиться то на мене, то на Романа, насуплює брови та мовчить.
– Розумієте, – до розмови втрутився Роман, – мені тут немає роботи, а їй тяжко буде одній з маленькою дитиною.
– Інші ж жінки якось викручуються, – відказує директор.
– У них чоловіки поруч, матері або свекрухи, а я… Я зовсім одна, – кажу я та поглядаю на Михайла Герасимовича.
– Не можу я дати відкріплення, – говорить він, уникаючи мого погляду. – Не можу – і все! Треба відпрацювати три роки, до того ж, у мене катастрофічно не вистачає спеціалістів.
Я у розпачі! Спочатку різні думки плутаються у голові, потім з’являється одна, рятівна.
– Михайле Герасимовичу! –
