Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

— Я знаю, — сопе Світлана. — Але я бачила, як змінилися після пологів мої подруги. Одну так рознесло, що її навіть товариші перестали впізнавати на вулиці!

— Тебе не рознесе. Ти ось скільки книг і відеокасет з гімнастикою для вагітних купила.

— А я її роблю, цю гімнастику?

— Ну то роби! Давай я буду тебе примушувати!

— Давай, — погоджується вона. А її погляд знову мандрує полицями, на яких стоять розкішні туфлі її нещодавнього розміру.

Потрібно її відволікти. Треба забрати звідси. Але вийти з універмагу «Самарітен» — справа непроста. Ми все одно будемо проходити повз безліч різних відділів.

— Ходімо у відділ дитячого одягу! — пропоную я.

На Світланиному обличчі миттєво виникає зосередженість. Вона легко підводиться з пуфика — жодного слова про опухлі стопи, які сверблять.

Ми проходимо повз парфумерні прилавки — вона навіть не озирається. На неї з надією дивляться дівчата-консультантки, які чергують біля високих крісел, на які вони ладні посадити першу-ліпшу жінку, котра б проходила мимо, аби переконати її купити крем, парфуми, туалетну воду, щоби поприскати всі її відкриті місця на тілі, щоб вона впала в істеричний запал від шаленого вибору спокусливих ароматів. Але Світлану ці дівчатка лише проводять задумливим поглядом. Бо вона аж занадто цілеспрямовано крокує. Таких не можна чіпати.

— Ось дивись! — вона бере до рук прозорий пакуночок з трьома однаковими повзунками, — тут написано від нуля до трьох місяців!

— Рожеві? А якщо хлопчики?

— А якщо хлопчик і дівчинка? — відрізає вона.

— Добре. — Я рішуче беру пакуночок рожевих та пакуночок блакитних повзунків.

Через десять хвилин ми вивалюємо на стійку каси два десятка упаковок. Тут тобі і пляшечки «Avon» для годування немовлят, і крем для дитячої шкіри, й пластмасові бублики, наповнені водою, — для перших зубчиків.

Усе це ми могли б придбати і в Києві, але важлива мить. Для неї важливо бути щасливою. Добре, що ми прилетіли саме в Париж. Ні в Амстердамі, ні в Брюсселі неможливо витрачати гроші з такою легкістю і з таким задоволенням!

Два величезні фірмові пакети з назвою універмагу. Тепер у мене зайняті обидві руки, і я йду поруч зі Світланою, як її слуга. I мені це подобається. Хочеться годити їй, хочеться потурати її примхам. Тільки от примх поки що малувато, як для вагітної дами її типу.

— Куди зараз? — запитую я.

— У готель. Залишимо все це і...

— I куди?

— Я хочу подивитись на проституток, — каже вона й відразу ж ніяковіє. — Кажуть, вони тут дуже негарні...

Я усміхаюся.

— Є напевне й гарні, але ними торгують по телефону. А на вулицях стоять, звісно, не найкращі...

Готель знаходиться неподалік. Треба перетнути міст, пройтися повз собор Паризької Богоматері, потім ще один міст — і ми на місці.

Залишивши покупки в номері, повертаємось на інший берег Сени і йдемо по Сен-Дені. Вона розчаровано дивиться на дійсно негарних і немолодих проституток, які стоять біля прочинених дверей житлових будинків. Проститутки не звертають на нас ніякої уваги. Вони закликають жестами й посмішками одиноких і теж негарних чоловіків і хлопців. Сіра буденність цих сцен трішки прикрашається кафешками, які з’являються то там, то тут і в яких подають картоплю-фрі й сендвіч-грек — це те саме, що шаурма та доннер-кебаб. Від заміни назви смак цієї страви не змінюється.

— Хочеш гостренького? — Я киваю на наступну харчевню, де на вертикальному рожні крутиться, шиплячи від газового полум’я, кілька кілограмів м’яса.

— Хочу!

Ми сидимо за пластиковим столиком просто на вулиці. Світлана вилила на цей турецько-грецький гамбургер стільки кетчупу, що він вже на її пальцях. Але вона ніби не помічає цього, впершись поглядом у мулатку-проститутку, яка стоїть на своєму посту якраз по інший бік Сен-Дені.

— А скільки вони беруть? — запитує Світлана.

Я підводжуся. Підходжу до мулатки. Запитую ламаною англійською.

— Тридцять євро за двадцять хвилин. Якщо вона (мулатка киває на Світлану) хоче спостерігати, тоді п’ятдесят євро. Зйомка на відеокамеру — сто євро...

— А ви не маєте письмового цінника? — жартую я з серйозним виразом обличчя.

Замість відповіді вона простягає мені візитівку. Її звати Лулу, і до неї можна зателефонувати.

Дізнавшись про розцінки, Світлана раптом розсміялася.

— А кажуть, Париж — дороге місто.

— Навіть у дорогому місті є дешеві товари, — кажу я. — Адже тут далеко не всі мільйонери! Радше навпаки.

75

Київ. Жовтень 2015 року.

— Ну нарешті! — Я підводжуся з-за столу, побачивши Свєтлова, який заходить до кабінету. — Бери стільця і давай сюди!

Він присідає. На обличчі спокійна готовність усе зрозуміти і прийняти до відома чи до виконання.

— Коньячку? — запитую я.

— Дякую. — Він заперечно хитає головою, на обличчі цієї миті з’являється вибачлива посмішка.

— Добре, тоді до справи!

Я вмикаю настільну лампу. Вона спалахує і знову пригасає. Тремтить, рідненька. Запитую:

— Бачиш?

— Поганий контакт?

— Дешева електрика. Пам’ятаєш, ми примусили Казимира брати меншу платню за кіловати. Це його помста! I кому? Мені!

Свєтлов замислюється. Він дивиться на стіл поперед собою, але зіниці його повільно й синхронно ходять то праворуч, то ліворуч.

— Прямих важелів впливу на нього немає, — хмурно промовляє він, піднімаючи очі. — Коли була можливість його присадити, колишній президент наказав «не чіпати й дати можливість розвиватися». От, і розвинувся...

— А непрямі важелі впливу? — цікавлюся я.

Знову настає хвилина мовчання. Свєтлов міркує. I знову заперечливо хитає головою.

— Акуратно не вийде, а голосно не можна. Інвестори перелякаються.

— То що ж мені тепер, свій зір псувати? — Я знову киваю на лампу, яка не перестає миготіти. Потім вимикаю її.

— Я подумаю, — обіцяє Свєтлов.

— Може, вписати його у наступний список «Чужих рук»?

— Не можна, він не державний службовець. А в нас за домовленістю тільки держслужбовці середнього й старшого рангів мають таку «честь».

— Ось тобі й мудацтво. — Я засмучений. Мені прикро, що я, президент, не можу нічого зробити проти олігарха з кримінальним минулим, який зарвався. — Ти знаєш, мені, виявляється, його камера снилася! В усіх подробицях. I при цьому я навіть не знав, що він відсидів два