Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд

— Ви — добрий…

Я трохи не розсміявся, але вчасно опустив очі на годинник: було дванадцять хвилин до одинадцятої. Втім, Віка спокійно смакувала коктейль. Я виграв першу партію, але радіти було передчасно. Шахові фігури знову вишиковувалися на квадратиках дошки, і я на цей раз грав чорними…

— Коли б хто знав, як ненавиджу я ту свою добрість! Добрі — нерішучі і завжди програють. Я так давно чекаю щасливого випадку, щоб познайомитися з вами! Смішно, правда?

— Не треба… — Віка поставила фужер, поклала свою холодну долоню на моє гаряче зап’ястя. На мить склепила повіки і, ласкаво усміхнена, похитала головою. — Зараз не треба, добре?

Я узяв її руку в свою. Обличчя Вікторії раптом зблідло, а очі розширились. Щоб не виказати свого тріумфу, я нахилився і діткнувся губами її пальців. Втім, я правдиво хвилювався, я був зворушений. Вікторія злякано висмикнула руку — вона уже боялася вогню, що його запалював у ній мій дотик. Петро хвалився, що може підкорити жінку самим дотиком пальців. Я поспіхом заговорив про інше.

— А ще мені добре буває на музичних вечорах у консерваторії. Оперний — у нім є щось від параду. А в Малому залі консерваторії завжди порожньо, хіба що в передніх рядах сидить з півдесятка родичів майбутньої знаменитості. Люди біжать на роботу, з роботи — наввипередки в метро, в трамваї, в автобуси. Бібліотеки, уроки, лекції, футбол, баскетбол, волейбол, сім’я… А я останнім виходжу з контори, щоб не товпитися в дверях, повільно йду вулицями, милуючись надвечірнім небом, а потім слухаю Гайдна в порожньому залі консерваторії…

— Я звикла до людей, які все життя поспішають.

— Наприклад, на футбольний матч.

— Футбол — це вже як шкіряний мішок для боксера. Позаминулої осені один наш знайомий мав інфаркт після програшу київського «Динамо». Дружина трагічним голосом казала: «Він спалив себе на роботі…»

— Ви така розумна, спостережлива, вам, мабуть, нелегко доведеться в житті…

— Я знаю, — просто відповіла Віка, і я помітив, як очі її вдячно зволожилися.

«Жінки люблять, щоб на їхній душевній складності було наголошено, — подумав. — Кожна з них вигадує себе і полюбляє, коли в її химери вірять».

— Але якщо до вашого розуму додасться мужність і сила волі…

— Я з сімнадцяти років воджу машину.

Я ледве приховав глузливу посмішку; притьма загнуздав обличчя, розважливо похитав головою:

— Жити складніше, аніж водити машину. Життя, як і диявол, спокушає.

Ми смакували коктейлі через пружні поліетиленові соломинки і дивилися одне на одного: час плив разом з машинами за скляною стіною бару. Нарешті Віка поклала в попільницю недокурену сигарету:

— Мені час додому.

Ішли, взявшись за руки. Місто трохи вгамувалося, людей і машин було менше, кроки чітко відлунювали в урвиськах вулиць. Неподалік директорового будинку нас роз’єднав було натовп, що ринув з кінотеатру. Коли я, люто проштовхавшись крізь людську веремію, хотів знов узяти дівчину за руку, Віка розсміялася й швидше зацокотіла каблучками, потім побігла до палісадника, метка, довгонога, і я теж збуджено сміявся, марно силкуючись наздогнати її. Погоня п’янила мене більше, ніж алкоголь, і коли Віка знеможено притулилася до ясена, я мало не забувся і вже зімкнув свої лаписька на її плечах, що здригалися від дразливого сміху. Широко розплющені очі дівчини вчасно протверезили мене. Я вхопив повні груди прохолодного вечірнього повітря і припав губами до її руки, вище зап’ястя, вкладаючи в поцілунок ледь стримувану пристрасть.

— Божевільний… — прошепотіла Віка і відступила до освітленого під’їзду.

— Я подзвоню тобі завтра опівдні.

— Не треба… — Але в її голосі не було певності.

— Все одно подзвоню, ти це знаєш.

Стояв під ясеном і слухав, як Вікторія перелічує каблуками сходинки. Скоро на другому поверсі засвітилося вікно. Віка розсунула штори і вийшла на балкон.

— Іди. До завтра…

— Ти з ким там, скакухо? — почувся голос Георгія Васильовича.

— Монолог, па… — Віка зворушено засміялась. — Осінь гарна.

Вона махнула мені рукою і зачинила балконні двері. Я неохоче поплуганився з палісадника.

Глибоко вдихаючи терпку, прохолодну вогкість осіннього вечора, я то усміхався до себе, то починав щось мугикати під ніс, то вишкірювався в темряву, ніби ловив за кущами жовтої акації сторожку тінь звіра. Після кількагодинної напруги мені хотілося хоч трохи розслабитись і побути якийсь час самим собою, але я вже не знав, який я насправді, — так часто міняв маски і розгублено никав від подоби до подоби.

Контори можна було дістатися тихими провулками, але я подався до Хрещатика. Вечір після дощу був навдивовижу м’який. Молодий люд весело снував по вулиці, залитій неоновим світлом. Я сьогодні бачив самі жіночі постаті. Жінки у парі з чоловіками (рука на плечі, рука в руці, втаємничений пересміх — як я заздрив кожному з них!), жінки в дзенькітливому гурті, жінки самотні (наближався до кожної скрадливою ходою, багатозначно зазирав в обличчя зустрічних, але вони незворушно пропливали мимо), жінки з авоськами і сумками, з роботи, з вечірньої зміни, з крамниць, перукарень і ресторанів. Подумки я питав кожну, чи не в порожню квартиру вона вертає, і переконував, Що ліпше вернутися в порожню холодну квартиру зі мною. Вони ж не дослухалися до мого поклику, зникали в під’їздах будинків, у тролейбусах та автобусах, розчинялися в натовпі, що прямував до метро.

Намацав у кишені двокопієчну монету і зайшов до таксофонної будки. Трубку довго не брали, нарешті почувся тривожний, видно, спросоння, голос Олени:

— Квартира.

— Добрий вечір, це я…

— Здрастуйте.