Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд

Машина стояла на протилежному березі ріллі. Я так само перебіг ріку, що поширшала, бо трактор встиг обійти гони, витрусив з черевиків землю і плюхнувся на переднє сидіння. Таксі помчало, вибрязкуючи на бабаїстій дорозі, над якою все нижче стелилися дощові хмари. Кошеня зібгалося в клубочок, принишкло у моїм приполі. Шофер скосив подивовані очі, і я проказав зворушливо:

— Пакульський кіт!..

Київ мчав назустріч — їхали швидко.

Розплющивши очі, Шишига з полегкістю побачив край неба червоні вогні радіоантен, по тому дорога яскраво висвітлилася — минали приміське селище. Між селищем та Києвом випала хвилина, коли Андрій знову відчув себе незатишно. Сутінки згусли, чудиська сосон підступили до самісінької дороги, туман тьмарив вогні стрічних машин, розмивав обриси видимого світу, і здавалося, що немає ні асфальтового шляху, ні ліній електропередач угорі, а машина загубилася в непроглядному, неосяжному мороці. Линув не по-осінньому буйний дощ. Шофер зупинив машину обіч дороги, прикрив голову газетою і заповзявся ставити щітки на вітровім склі. До верб тулилися подорожні, висовуючи з-під плащів та наміток назустріч машинам руки. Вітер розвихрив молоді осокори в підліску, небо лягло на мокрий луг, і тільки в машині ще тлів живий вогонь: тут не було ні дощу, ні вітру. Шишига скрутився в клубок і принишк. «А в Пакулі зараз темінь та грязюка…» — пульсувала думка, і він волів, аби дверцята машини зачинялися герметично.

Шофер не одривав очей від дороги, Георгій Васильович дрімав. Кошеня порушило Андрієву самотність, лизнувши шорстким язиком долоню. Він пробіг пучками пальців по його кістлявій спині, полоскотав за вухом. Кошеня подряпалося під полу піджака, згорнулося там і притихло. Він відчував під грудьми тепло його крихітного тіла і сидів прямо, щоб не потривожити П'єра (ще по дорозі від Пакуля до Мрина йому спало на думку так назвати котика). Очі його зволожилися від розчулення: не така вже він погана людина, коли хоче любити і любить це крихітне, беззахисне живе створіннячко. Сильні люблять лише слабких. Світ, у який зараз їде П’єр, такий великий, що кошеня у нім, як макове зернятко. Тільки він, Андрій, міг захистити його.

— Ну що, П’єр? — прошепотів Шишига, нахилившись до кошеняти. — Досить дрихнути, соннюга, наш Київ скоро…

І ніби від тих його слів сутінки розчахнулися, на видноколі між землею та небом повисло велетенське кружало вечірнього міста. Андрій узяв кошеня на руки, тицьнув писком у скло. Жадібно стежив, як П’єр, поблискуючи антенами пишних вусів, косував пукаті очі на городські вогні, і Шишига дивився зараз на місто його ж, пакульськими, очима: ніби уперше бачив громаддя кварталів, засіяне блискітками освітлених вікон, далі від дороги — прямокутники нових багатоквартирних будинків надточували один одного, вписуючи в рожеву площину (саме площину, а не склепіння) неба химерні геометричні фігури, такі відмінні від форм біологічного, рослинного світу і такі певні себе, що живі лінії молодих тополь обабіч магістралі здавалися жалюгідною невдачею творця; вогні блимали, переливалися, в’юнилися, ніби на табло велетенської кібернетичної машини, електронного мозку. Іскрилися дроти над трамваями і тролейбусами, синьо-зелені вужі плавали у вітринах, асфальт після недавнього дощу теж вилискував, розмальований у червоне, зелене й жовте строгими світлофорами. Шишига пив місто, уперше по довгім часі відчуваючи смак хмільного напою, і ніяк не міг напитися. Одною з химерних мрій Петра Харлана було привезти до Києва тіток і показати пакульцям завойований Харланом город. Він відкладав цю хвилину свого торжества то до входин у нову квартиру, то до весілля. Тітки приїхали, але на Петрів похорон…

— Ну, як там твій пакульський кіт? — прогучав добродушний голос директора.

— Милується Києвом. У дивину… — щасливо усміхнувся Андрій.

— Так-так… Здається, не запізнилися.

Наземні станції метро були повні людей: сьогодні — футбол. На перонах, у жовклім місиві підсвічених ліхтарями присмерків і туману роїлися постаті. Один за одним підбігали вагончики, ковтали натовп і везли по мосту через Дніпро. А тут на них чекали нові, ще густіші, юрми. Андрій знизу, з магістралі, бачив, як ті юрмиська вливалися у вагони, доводячи відносність звичних уявлень щодо об’єму та місткості; відтак, вкрай набубнявілі, вагони спроквола вповзали в жерло тунелю. Легкових машин було набагато рясніше, ніж завжди, ніби вони тільки й чекали нагоди, щоб вихопитися із диктових та жерстяних хижок — на вулиці; усе те повільно сунуло в місто, раз у раз перечіплюючись об захаращені перехрестя.

Це був новітній карнавал, і я уперше поспішав на нього не як гість, а як повноправний учасник. Мене і розбурханий передчуттям видовиська натовп єднає спільність емоцій, переконував я самого себе. Моє серце, як і серце молодика, що повиснув на приступці трамвая, завмирає в чеканні футбольного священнодійства, отже, сьогодні, звільна розкинувшись на подушках комфортабельної машини, я ближче до маси, аніж два дні тому, затиснутий у куточку тролейбуса.

— Ну як, Андрію, — виграють наші? — здавленим од внутрішньої напруги голосом запитав Георгій Васильович.

— Виграють, — хутко проказав я і по хвилі повторив: — Виграють.

Розмовляти не хотілося. Кожне слово зараз мало бути містке і вагоме.

— Ближче до стадіону? — озвався шофер, коли вони вповзли в старе місто.

— Заскочимо до мене, — голос директора пом’якшав, — мою стрекотуху посвятимо в болільниці.

Я дістав хустку і витер спітнілі долоні.

Ми перебралися через загачений людом Хрещатик і невдовзі зупинилися біля будинку, де мешкав директор. Поки Георгій Васильович піднімався до себе, я поспіхом переодягнувся у сірий, крупної в’язки светр, що його вив’язала і сьогодні подарувала мати. Светри личать мені; головне ж, почуваюся в них мужнішим — наче у панцирі. Шматком домашньої солонини підхарчував кошеня. Тоді розлігся на сидінні й заплющив