Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд

Шерсть на загривку вовка піднялася, вишкірилися ікла. Він ривком перелетів через рів, що відмежовував ліс від поля, і став біля вовчиці. Вовчиця ворухнула вухами, вітаючи його. Переярок відскочив убік і ліг, поклавши голову на лапи та не зводячи з вовчиці палаючих очей. Вовк клацнув зубами, одним стрибком досяг переярка і підім’яв його під себе. З глухим риком, шаленіючи од власної сили й безборонності, він рвав вовчука. Принаджена запахом крові вовчиця поквапливо закружляла навколо. Переярок вихопився з-під вовка в останню мить, коли вже той узяв вовчука за загривок. Тінь його шаснула з пагорба, перелетіла через рів і розтанула в нічному тумані.

Вовк не переслідував — дух вовчиці солодко паморочив його. Він припав до землі і напружено стежив за кожним її рухом. Вовчиця прищулила вуха, вигнула спину і крутнула хвостом. Вогняна хвиля зароджувалася в глибинах вовчого тіла, щоб вихлюпнутися на волю яскраво-білим, як звук близького пострілу, пломенем.

І цієї хвилини за соснами, в лісовому хутірці, віщуючи зорю, засурмили півні.

…Я підняв важкі повіки: у ранковому присмерку наді мною з мітлою в руках стояв двірник:

— Що, трохи перебрали, молодий чоловіче?

Голова справді гула, як з великого похмілля. Я мовчки підвівся з дощок і поволік своє чуже, збриджене мені тіло нагору — досипати.

Прокинувшись, я загорнувся в простирадло і підійшов до вікна, що сяяло до сонця, наче райські ворота. По той бік сонячного леліту лежало чорне поле з синіми й зеленими хатками на курячих ніжках; під молодими деревами в садах бабралися з граблями та заступами власники дачок; трохи ближче, біля гастроному, товпилися чоловіки, повз них дріботіли жінки з авоськами та господарчими сумками; по той бік вулиці таксист міняв заднє колесо — він стояв навколішки біля машини і загвинчував гайки. Я зирнув на годинник: початок на одинадцяту! Гарячково метнувся до одежі, але пригадав, що сьогодні субота, і вернувся в ліжко. Попереду був вечір, що здавався крутим перевалом, який треба будь-що подолати. Той перевал виправдовував хвилину розніженої млості.

Я лежав та меланхолійно думав про Віку, і губи мої розтягувалися до вух. Все ж я був до неї не байдужий. Прийде час, коли зможу скинути машкару й з’явитися перед нею справжнім, і вже не треба буде стежити за своїм обличчям, творити із себе казна-що. Вона все зрозуміє і пробачить, бо все робилось задля неї. Мета виправдовує засоби, переможців не судять. Це вже не Харланові слова, це мої слова. А якби Віка не була директоровою дочкою, вона так само подобалася б? Я подумав і щиро відповів собі: ні. Од родини, ніби од ліхтаря, поставленого рукою вправного фотографа, на Віку падало світло, звабливо відтіняючи її.

Років два тому я трохи був не одружився. Теж на студентці, відбувала практику в конторі. Де вона тепер? Я їй справді подобався, та й мені дівчина була приємна. Єдина дочка, батьки — архітектори, рядові, зате пристойна трикімнатна квартирка і дачка на Русанівських садах, ще й на машину збирали. Тоді я так мало вимагав від життя, аби лише було затишно, тепло і ситно. Обіцялася постійна прописка в Києві, дах над головою, кольоровий телевізор, ще й смачні пироги, які вміла пекти майбутня теща. Солодке тісто я любив. Тоді. Тепер я над усе люблю м’ясо. Ми вже навіть подали заяви до загсу, коли батько нареченої засумнівався в мені. Він об’явив, що не пропише зятя в себе, хай молоді знімають кімнату десь на околиці міста, починають з нуля, він теж, мовляв, починав з нуля, сам пробивався, труднощі загартовують. Мене така заява приголомшила. Досі практикантка була люба мені в неяскравій, але теплій обгортці. Від думки, що доведеться кілька років тинятися з дружиною (а раптом, ще й дитина?) по чужих кутках, здобуватися на першу чашку, на першу сковорідку, на першу пелюшку, я тверезів, і закоханість катастрофічно швидко вивітрювалася. Я не хотів хомута, що зветься життєвими труднощами, краще звікувати холостяком. Я ніколи не любив лежати на мулькому. Негайно попросився у відпустку і на місяць зник з Києва. У конторі про наш роман ніхто не знав, практика в дочки архітектора закінчилась, і все поросло травою забуття.

З Вікою — інше. Тепер я так легко не відступлю. Тепер я шукаю не затишку, не пухких тещиних пирогів, навіть не квартири й машини. Я шукаю сходинку, ступивши на яку, можна йти вище. Віка — мій стартовий майданчик для польоту в майбутнє, від думки про яке захоплює дух. Психологічний розрахунок: Георгій Васильович, а особливо — майбутня теща, не захочуть (що скажуть знайомі?), щоб їхній зять вік стояв біля креслярської дошки. Підсадять — такі зв’язки! А Вікторія — що ж Вікторія, вона хвилює, вона справді подобається, а перестане хвилювати — будуть інші «вікторії», а Віка талановато гратиме роль дружини, вона це вміє (я згадав учорашній вечір в театрі). Коли ж мені поталанить злетіти дуже високо і Віка гальмуватиме мій лет, я не вагатимусь і позбудусь її, як ракета позбувається одного із ступенів, за допомогою якого набула космічної швидкості.

А це вже самоаналіз, аналізуй ситуацію. Я подумки розграфив сьогоднішній день і став уписувати себе в часові квадратики.

Ледь помітною тінню ковзнула по свідомості Олена, але я не дозволив собі на ній зупинитися. Прагнімак. Заступник кожного вихідного дня з’являється в конторі і сидить сидьма, показатися йому на очі, демонструючи ревність до роботи. Потім подзвонити Вікторії і наполягти на побаченні, психологічна обробка перед вечіркою, грати колишнього Шишигу, плюс — трохи Петра Харлана, плюс одержимість Великого Механіка, симбіоз перспективного і прогресивного. А між побаченням з Вікою та вечіркою забігти до Юрка, вони з Льолькою сьогодні беруть шлюб, ще до Харланової смерті Великий Механік запрошував мене на товариську вечерю. На вечері я бути не зможу, мене чекає інша вечеря, але привітати мушу, забіжу на п’ять хвилинок і щось вигадаю, хоч би нагальну роботу в конторі — я така зайнята людина, відколи посів Петрове місце, або ще щось,