Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд

— Я розбудив тебе?

— Ага. Завтра клопітний день, і ми вирішили виспатися.

— Пробач. Я дуже скучив за тобою. А подзвонити раніше не міг. Залишай свого Прагнімака і приїжджай до мене.

— Що ви… — Олена старалася говорити байдужим голосом, але тамована ніжність бриніла між обережних слів. — Сьогодні вже пізно. І взагалі, я не знаю, чи зможу щось обіцяти. Скоро ми з чоловіком їдемо в Болгарію, на Золоті Піски.

— Біля тебе Прагнімак?

— Звичайно. Він уже два роки не відпочивав, і я хочу нарешті витягти його до сонця.

— Коли б ти знала, як я зараз ненавиджу його! Пробач. Але коли подумаю, що він біля тебе і може зараз тебе обняти…

— Подзвоніть завтра. Після десятої. На добраніч…

Я вийшов з таксофонної будки і побрів нічною вулицею, шаленіючи від думки, що зараз, певно, Прагнімакова рука дрімає на розкішному Олениному тілі. Неподалік метро дорогу мені перейшло струнке, тонконоге дівчисько: сумочка в руці, довге волосся метлялося в лад ході. Я стрепенувся і пішов по сліду. Невдовзі дівчисько запримітило погоню, але не зробило жодного знаку і не зупинилося, навпаки, прискорило ходу. Я вперто переслідував. Це уже скидалося на справжню погоню, таку безперспективну для мене на залюдненім Хрещатику. Раптом дівчисько плигнуло в тролейбус, що вже рушав, клацнули дверцята, і тільки її наполохане лице за склом вікна світило мені здаля, поки тролейбус не сховався за ріг будинку.

На поштамті пробило дванадцять. А ще треба було забрати П’єра і валізку з материними гостинцями.

Я завернув на зупинку таксі.

Удома я найперше став під холодний душ. Довго стояв під колючими струменями, треба було заспокоїтись, інакше не засну. Гули водогінні труби, у кухні дратівливо нявчав П’єр. Накинувши Петрів халат, я одрізав кусень домашньої смаженини і поклав перед кошеням. Але П’єр навіть не принюхався до м’яса. Зате я, вчувши запахи скоромного, пригадав, що досі не вечеряв, і став похапки їсти. Я різав м’ясо ножем і майже не жував, ковтаючи шматками. Час було спати, очі мої злипалися. П’єр тим часом зацьковано кружляв по тіснім п’ятачкові між газовою плитою, столиком та відром для сміття, і тонкий, писклявий голос його був наче краплі холодної води, що падають на тім’я.

Я запив м’ясо холодною водою з-під крана і шаснув у ліжко. Але тільки-но вимкнув торшер, П’єр заметляв по кімнаті; писк його зробився ще пронизливіший, наче у вередливого малюка. Я притьма ввімкнув світло, випровадив кошеня на балкон. «Не звик до замкненого простору, — співчутливо подумав, — хай ночує під небом, ніби на горищі». Зла на нього я все ще не мав, навпаки — я зворушено демонстрував вусатому пакульцю свою квартиру, як там, у машині, демонстрував вечірнє місто.

П’єр підповз до краю балкона, глянув на вуличні ліхтарі, що тліли далеко внизу, в тумані, і безоглядно кинувся мені в ноги. Він панічно боявся висоти. «Що, високо, шановний? — зверхньо проказав я. — Це тобі не Пакуль…» Відтак без сентиментів причинив за собою балконні двері.

Але щойно я ковзнув під ковдру, ловлячи після купелі дрижаки, як П’єр стрибнув на приступку балконного вікна й задряпав кігтями по склу. Разом з пронизливим панічним нявкотом це створювало таку несамовиту какофонію, що не рятувала й подушка, під яку пірнув головою. Розлючений, я знову вискочив з постелі, вхопив кошеня за шкірки й викинув на сходи. Нявкіт став глухіший, і я закутавсь у ковдру, але сон кудись запропастився. Пакульський світ — дорога, ліс, осінні поля, соняшничиння на городах, темнолиці хати, Петрова тітка, підперезана вовняним платком поверх куфайки, — все проступило в пам’яті, далеке, майже нереальне тут, на п’ятому, поверсі київського стільника… І раптом жаль до частки того зворушливого світу — П’єра — сколотив мене. Я підхопився і натяг штани.

Я був певен, що тільки-но прочиню двері, П’єр гулькне мені в ноги. Але кошеня мов гарячого вхопило: шаснуло униз по сходах. Я пішов за ним, кицькаючи найніжнішим голосом, але П’єр панічно скочувався із сходинки на сходинку, поки не гулькнув у щілину прочинених надвірних дверей. Була глупа ніч, тільки над старим містом небо жевріло. «Нерозумно і смішно, емоції…» — подумав я, ідучи попід вікнами першого поверху. Щось шелеснуло в квітнику, потім несміло нявкнуло од сарайчиків — і стихло. Пройшовши по двору, я сиротливо присів на дошки під сараєм: знову лишився сам.

Тільки тепер я збагнув уповні, навіщо приволік з Пакуля це нещасне кошеня: я потребував товариства, хотів хоч з кимось бути щирий. Люди одвернулися од мене чи я одвернувся од людей — зараз це для мене не мало істотного значення. Харлан зневажав книжників, які мають звичку втуплюватися у власного пупа. Аналізувати ситуацію, а не душу. Але мені не хотілося нічого аналізувати, мені хотілося спати. Навіть кошеня покинуло мене… Я скреготнув зубами. Очі мої злипалися, і я не встиг жахнутися чорноті, що відкрилась мені, — провалився в сон…

…Вовк шкрябнув асфальт — він був холодний, мокрий, але в подушечках під нігтями вовкові уразливо пекло, ніби втрапив на тліюче торфовище. Вогнем пашіло од мурованих стін, од бетонних стовпів, між яких гойдалися шворки для білизни, од жовклого неба. Вогонь той займався в тілі збудженого хіттю вовка, палив і збурював його. Звір закружляв по п’ятачкові двору, ловлячи кінчик власного хвоста, усе швидше й швидше. Раптом він завмер, піднявши голову, — вітер, що біг по хмаристому небу, приніс далекий поклик: низьке, протяжне виття вовчиці.

Вовк ошкірився, стрибнув у бік лісу і почвалав повз фанерні дачки, повз колективні сади, через картоплище і стернище — уже знайомим з учорашньої ночі шляхом. Вовчиця стояла на пагорбі, біля лісу, і, задерши голову, вила на зірки. Шкіра на лобі вовка смикнулася, вуха прищулились, тіло виструнчилося і в леті ледве торкалось лапами землі. Він розняв пащеку, аби озватися до вовчиці радісним, збудженим виском, але вовка випередили. Співучий тенор переярка ніжно проблекотів з узлісся, і синя довгаста тінь майнула навперейми вовкові, зблиснувши жаринами очей. Переярок виписав коло навкруг вовчиці і потягся до неї. Вовчиця огризнулася, сіла