Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд
Так мисливський пес скидається од заячого сліду. Так жвавішає подорожній, забачивши криничний журавель, що бовваніє край села. Так шукач скарбів паленіє від скреготу лопати об залізо. Так голодний вовк скалить зуби на подув вітру, який приносить на узлісся запахи вівчарні. Давно вже я не читав нічого з такою увагою та пристрастю! Це було захопливіше од будь-яких детективів. Оголошення, де йшлося про великі квартири, я перечитував по кілька разів, трохи не вивчав напам’ять і уявою вселявся в них разом з Вікою. Ми удвох ходили по паркетних майданах, цяткованих світлом, що струмувало з високих вікон та балконних дверей. Ми зачиняли за собою оббиті коричневим дерматином двері, спускалися по широких сходах (згори — засклений дах, на синє пальто Віки ллється рівне, супокійне світло) і виходили на вулицю Івана Франка або на Володимирську (ні, Володимирська — шумна, краще на Леонтовича, і Ботанічний сад — за квартал) — я селився лише в квартирах, що неподалік від оперного театру. Наша машина стоїть біля нашого під’їзду, ми сідали в неї, їхали, а куди — уже не мало значення… Очі мої надибували нову звабливу об’яву, і я переселявся в іншу, ще просторішу квартиру, і гості сиділи в кріслах у великій, світлій од багатолампової люстри вітальні, а Віка меланхолійно награвала на роялі щось легке і приємне…
Солодке плетиво моєї уяви розірвав телефонний дзвінок. Я стріпнув головою, вивільняючись від дурману квадратних метрів, поверхів, кімнат, і, плутаючись у простирадлі, пострибав до телефону. У трубці шелеснув Оленин голос:
— Що ти робиш? Ти вже не спиш?
— Обмінюю квартиру, — похмуро пожартував я.
— А серйозно?
— Переглянув рефератик з онкології, — знайшовся враз. — Проблеми діагностики злоякісних пухлин. Ламаю голову над проблемою: соціологія і рак. Весело, правда?
— Усе дбаєш про людство?
— Заробляю на граніт для пам’ятника. Але я скромний і погоджусь на величну постать Шишиги, вилиту з бетону.
— А я — обивателька, я печу торт. Ти коли-небудь куштував домашній торт? Думаєш, я вмію лише цілуватися? Не бійся, Прагнімака я послала по делікатеси. Ти ж не запізнюйся на вечірку, хоч нині це й модно.
Лише тепер у моєму мозку теленькнуло: треба ж привітати Олену!
— Найперше я вітаю тебе з днем янгола…
— Хіба ти ще не забув?
— Я думаю, ми зустрінемося ще до цих торжеств і якось інтимно…
— Сьогодні — я лише господиня. Крім того, ми з ним півночі розмовляли, і я морально оновлююсь.
— Переоцінка цінностей?
— Ні, це серйозно. Я зрозуміла, що я йому справді потрібна.
— Ти могла б мені цього й не казати… — я щедро хлюпнув у свій ображений голос ревнивих ноток.
— Дурненький, я для тебе — хвилинне захоплення. Стрінеться інша жінка — і ти одразу про мене забудеш. Жінка це відчуває. А з ним у нас півжиття. Але я не шкодую, що так у нас сталося. Я дуже добре до тебе ставлюсь. Пробач, нарешті прийшли з київського сервісу, прибиратимуть у квартирі, хай живе, як ти кажеш…
— Хай… — почав і я, але трубку вже поклали.
Я збуджено потер долоні рук: усе складалося якнайкраще. Олена не буде прикро вражена, якщо я і Віка порозуміємося. Не приведи боже мати ворогом жінку! Розмовляючи з Оленою, робитиму мудру, співчутливу міну на обличчі, ореол жертовності: заради твого родинного щастя, мовляв, я жертвую своїми почуттями і т. д.
Оленин дзвінок був покликом до дії, на арені цирку хльоснув гарапник, і звір стрибнув у вогняне кільце, я поспіхом одягався. Бюлетень по обміну житлової площі лежав на подушці, але найкращі ранкові хвилини уже спливли. Сів до столу, переписав з десяток адрес квартир у центральних районах. Я мусив спішити, поки все мені йде в руку. Доля примхлива. Харлан не раз скаржився, що трапляються дні і місяці, коли його зірка ледь жевріє, трохи не гасне. Була адреса однокімнатної неподалік Софії, до неї додавалася велика кімната в комунальній — хотіли двокімнатну окрему, але в центральних районах. Я згодився б для початку і на однокімнатну. Записав і адресу п’ятикімнатної квартири за два квартали від оперного, роз’їжджалися сусіди чи велика сім’я. На крайній випадок, я міг би взяти дві гарні кімнати в комунальній, втім, щаслива несподіванка…
Прискіпливо вибирав сорочку, краватку, шкарпетки. Костюм одягнув темний, парадний. Чорне мені зараз личило. Порившись у шухлядах, знайшов Петрові агатові запонки. Шкарпетки теж змінив на Петрові — той знався на гарних речах. Коли ж кинув на руку сірий плащ і став перед дзеркалом, був як нова копійка: солідно вбраний, миловидний, інтелігентний мужчина.
— Скроні які — прямі, косі? — запитали мене в перукарні.
— Прямі, — упевнено сказав я, хоч досі такі запитання дратували мене, і я завжди відповідав: «Які вам більше подобаються…»
Прямі скроні були в Георгія Васильовича.
Трапився день справжньої золотої осені. У ясному студеному небі багряніло листя каштанів та кленів.
Я постояв біля оперного, глибоко вдихаючи гіркуватий коктейль осені та машинної цивілізації. Потім нешвидкою ходою пішов по Володимирській у бік Софії. Вуличка за собором була тиха й світла. «Вікторії тут сподобається», — мимохіть подумав. Піднімаючись на третій поверх, хвилювався: долоні спітніли. Сходи були широкі, відлогі, шоколадних тонів поруччя облямовувала мідна стрічка. Двері квартир оббиті темним дерматином. Я жадібно вбирав у себе доброчинний дух дому, ніби уже мав ось-ось переселятися сюди. Витер хусткою долоні, подзвонив. Двері відчинила молода жінка в тренувальному костюмі. Я усміхнувся якомога приязніше:
— Даруйте, я з приводу обміну.
