Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

— Бачу, — заговорив Майкл Робартес, — що ти й досі полюбляєш запашні куріння, а я можу показати тобі куріння, коштовніші за всякі інші тобі відомі.

І з цими словами він узяв курильницю з моєї руки і склав амулети невеличкою купкою між атанором і алембіком. Я сів, він і собі сів біля каміна й трохи посидів, вдивляючись у вогонь і тримаючи в руці курильницю.

— Я прийшов про дещо тебе спитати, — сказав, — а поки ми розмовлятимемо, куріння наповнять кімнату і наші думки солодкими пахощами. Я дістав ці куріння від одного старого в Сирії, який сказав, що вони виготовлені з таких самих квітів, які ронили свої важкі пурпурові пелюстки на руки, волосся і стопи Христа в Гетсиманському саду й оповивали Його своїм густим ароматом, аж поки Він заволав, молячи, щоб Його минув хрест і Його жереб.

Робартес витрусив з маленької шовкової торбинки до курильниці якийсь порошок, поставив курильницю на підлогу і запалив, від порошку потягнувся блакитний димок, розіслався під стелею і знову поплинув донизу, аж поки став мов те Мілтонове баньянове дерево[119]. Запашні куріння, як завжди, сповнили мене легкої сонливости, тож я здригнувся, коли Робартес промовив:

— Я прийшов поставити тобі те запитання, яке ставив у Парижі й на яке ти так і не відповів, а натомість залишив Париж.

Він перевів погляд на мене, і крізь дим я побачив, як зблиснули у відсвіті вогню його очі, коли я відповів:

— Ти маєш на увазі, чи прийму я посвяту до твого Ордену Алхімічної Троянди? Я не хотів давати згоду в Парижі, бо там мене сповнювали невтамовані бажання, а тепер, коли я нарешті влаштував собі життя за своїм бажанням, то чи годиться мені давати згоду?

— Відтоді ти дуже змінився, — відказав він. — Я прочитав твої книги й зараз, побачивши тебе серед усіх цих óбразів, розумію тебе краще, ніж ти сам, адже ж і я, як і багато-багато мрійників, бував на подібних роздоріжжях. Ти відгородився від світу й оточив себе богами, і якщо ти не кидатимешся їм до ніг, то завжди будеш млявий і невпевнений у своїй меті, бо людина мусить або забути, яка вона жалюгідна серед метушні та галасу юрб у цьому світі та в цьому часі, або прагнути містичного єднання з юрбами, які правлять цим світом і часом.

І він пробурмотів щось нерозбірливе, ніби до когось, кого я не бачив.

На мить у кімнаті стемніло, як бувало тоді, коли Робартес збирався провести якийсь незвичайний експеримент, і в темряві здалося, що павичі на дверях запалали ще яскравішими барвами. Я відмів цю ілюзію, спричинену, на моє переконання, просто спогадами та сутінню від запашного диму, бо не визнавав, що Робартес може підкорити собі мій тепер зрілий інтелект, і сказав:

— Навіть якщо припустити, що я потребую духовної віри та певної форми боговшанування, то чому ж таки мені слід вирушати на Єлисейські поля, а не на Голготу?

Робартес нахилився вперед і заговорив злегка ритмічним тоном, а поки він говорив, я мав боротися з пітьмою, — пітьмою ночі, давнішої за ніч, що настає по заході сонця, — яка почала затьмарювати світло свіч і гасити дрібні блищики на кутиках рам для картин та на бронзових божествах, перетворюючи блакить запашного диму на густий пурпур, але павичі й далі мерехтіли і палали, неначе кожна окрема барва на них була живим духом. Я запав у глибоке, мов сон, забуття, у якому ніби здалеку чув голос Робартеса:

— А проте ніхто не обмежується зв’язком з одним-єдиним богом, — казав він, — і що довше людина живе уявою та з витонченим розумінням, то більше богів вона зустрічає і розмовляє з ними, а також дедалі більше підпадає під владу Роланда, котрий просурмив у Ронсевальській долині останній сигнал тілесної волі та насолоди, і Гамлета, котрий побачив, як воля та насолода гинуть, та й зітхнув, і Фавста, котрий шукав їх по всьому світі й не знайшов, а ще під владу всіх тих незліченних божеств, які набули духовних тіл в уяві сучасних поетів та романістів, та під владу стародавніх божеств, які від доби Відродження повернули собі всі почесті античних часів, окрім офірованих птахів і риб, аромату вінків та диму курінь. Багато хто думає, що то людство створило ці божества і може їх знищити, але ми, що бачили, як ступають вони у громохкій броні й легких одіннях, і чули, як підносять вони голос, поки ми простерті у трансі, подібному до смерти, знаємо, що то вони завжди творять і знищують людство, яке, власне, є не що інше, як тремтіння їхніх вуст.

Робартес підвівся і почав ходити з кутка в куток, і в цьому моєму сні наяву поставав він човником, який тче величезне пурпурове полотнище, і вже ціла кімната заповнюється його складками. В кімнаті запанувала непоясненна тиша, немовби у світі не залишилося нічого, крім полотнища і ткання.

— Вони прийшли до нас, вони прийшли до нас, — знову зазвучав голос, — усі, хто являвся тобі у мріях, усі, з ким ти здибáвся у книжках. Ось Лір, чия голова ще волога від грози, і він сміється, бо ти вважаєш себе реальною людиною, хоч ти сам тільки привид, а його вважаєш привидом, хоч він безсмертний бог; а ось Беатріче розтулила усміхнені вуста, ніби готова згасити всі зорі зітханням любови, а ось Матір Бога смирення, який наклав на людей таке могутнє закляття, що вони спробували позбавити свої серця людяности, аби Він міг владичити неподільно, але вона тримає в руці троянду, і