Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс
Ганраган пролежав там цілісінький день, змучений болем і охлялий, а на смерканні знову почув голос Вінні, яка підіймалася схилом, і коли вона увійшла до хижки, то зварила картоплі й поділилася з ним, так само, як і перше. І так минав день по дню, і важко тяжів над Ганраганом тягар його плоті. Але помалу, дедалі слабнучи, він усвідомлював, що в хижці разом з ним перебувають істоти, могутніші за нього, і що їх стає все більше, і йому здавалося, що в їхніх руках зосереджена вся повнота влади й вони можуть одним доторком пальця зруйнувати мур, що його звів довкола нього невідступний біль, і забрати його до свого власного світу. І часом чув він голоси, дуже тихі й радісні, які долинали з-під кроков чи з полум’я у грубці, а часом уся хижка сповнювалась музики, яка гуляла по ній, наче вітер. А перегодом він так ослаб, що вже не відчував болю, і навколо нього запанувала велика тиша, подібна до тиші в серці озера, і час до часу прохоплювалися крізь неї, наче вогник очеретяної скіпки, тихі радісні голоси.
Одного ранку Ганраган почув звідкілясь знадвору музику, і цілий день вона звучала дедалі гучніше, аж поки поглинула тихі радісні голоси й навіть крики Вінні, які донеслися зі схилу гори надвечір. Десь опівночі стіни вмить ніби розтопились і його ліжко попливло у тьмяному млистому світлі, яке сяяло звідусіль, куди сягало око, а коли засліплені очі Ганрагана до нього призвичаїлись, він побачив, що у світлі цьому шугає безліч великих примарних постатей.
Тієї ж миті він почув музику дуже виразно і збагнув, що це всього лише невпинний дзвін мечів.
— Я — за межею смерти, — проказав він, — у самому серці Небесної музики. О Херувими і Серафими, прийміть мою душу!
Щойно зірвалися з його вуст ці слова, як світло поблизу нього заблискотіло іскрами, ще яскравішими за це світло, і Ганраган побачив, що то вістря мечів, звернених до його серця, а тоді раптовий спалах полум’я, яскравого і палючого, мов Божа любов і Божа ненависть, змів світло і згас, — і Ганраган опинився в темряві. Попервах він нічого не бачив, бо скрізь було темно, ніби його звідусіль оточувала багниста земля, але зненацька вогонь спалахнув знову, ніби хтось кинув у нього віхоть соломи. І на очах у Ганрагана вогонь цей освітив великий казан, що висів на гаку, і плаский камінь, на якому Вінні зазвичай пекла перепічки, і довгий іржавий ніж, яким вона зазвичай обтинала коріння вересу, і довгий терновий ціпок, якого він, Ганраган, сам приніс до хижки. А коли узрів він ці чотири предмети, дещо йому пригадалось і повернулась до нього сила, тож він сів на ліжку і дуже голосно й чітко промовив:
— Казан, Камінь, Меч, Спис. Що це? Кому вони належать? Цього разу я поставив своє запитання.
І по цих словах він знову відкинувся на ліжко, знесилений, і йому перехопило дух.
Тоді Вінні Бірн, яка клопоталась біля вогню, підійшла до ліжка, не зводячи очей з Ганрагана, і знову залунали тихі сміхотливі голоси, і тьмяне світло, сіре, наче хвиля, помалу затопило кімнату, і Ганраган не знав, з якого таємничого світу те світло линуло. Він бачив змарніле обличчя Вінні та її старечі руки, сірі, мов суха земля, — і, попри кволість, відсахнувся до стіни. І тут з-під зашкарублого від бруду лахміття показались руки, млисто-білі, наче річкова піна[105], і вони обняли Ганраганове тіло, і голос, чутний йому добре, але ніби здалеку, прошепотів до нього:
— Уже не шукатимеш ти мене на грудях у жінок.
— Хто ти? — спитав Ганраган.
— Я — з невмирущого народу, з невмирущих та невтомних Голосів, і вселяюсь у немічних та вмирущих, а ще в тих, хто втратив розум, і прийшла я по тебе, і ти — мій, аж поки увесь світ догорить, наче свіча. Підійми ж очі, — говорила вона, — бо віхті соломи, заготовлені на твоє весілля, вже запалено.
І Ганраган побачив, що в хижці тісняться бліді примарні руки й кожна тримає мовби якогось віхтя соломи, запаленого на честь весілля, а деякі — мовби якусь високу білу свічу, яку ставлять біля мерця.
Уранці, коли зійшло сонце, Вінні з Роздоріжжя, яка сиділа біля небіжчика, встала і пішла на жебри від села до