Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

— Я прекрасна, я прекрасна. Пташки у повітрі, метелики під листям, мушки над водою милуються мною. Погляньте на мене, тлінні ліси, бо плоть моя сяятиме, мов озерна вода, коли ви проминете. Ви, як і постарілий людський рід, і плем’я звірине, і плем’я риб’яче, і плем’я крилате, догораєте, ніби свіча. А я голосно сміюся, бо я — в розповні юности.

Тієї ночі не повернулась вона до хижки, й наступної — теж, і лише по двох днях добувачі торфу, які прямували на болото, знайшли тіло Рудого Овена Ганрагана, і склúкали чоловіків, аби його пом’янути, та жінок, аби його оплакати, і поховали його, як належить ховати такого великого поета.

О, благословен і блажен той, хто, знаючи таємниці богів, освячує життя своє й очищує душу свою, святкуючи в горах оргії зі священними очищувальними обрядами.

Минуло вже десять років, відколи я востаннє зустрівся з Майклом Робартесом[107] і вперше та востаннє — з його друзями та колегами, відколи став свідком його та їхнього трагічного кінця і пережив той дивний досвід, який настільки змінив мене, що твори мої стали менш популярними й доступними, досвід, що мало не змусив мене вдягнути домініканську рясу. Я щойно опублікував Rosa Alchemica, невелику працю про алхіміків, щось у дусі сера Томаса Брауна[108], і одержав багато листів від прибічників таємних наук, які сварили мене за те, що я, мовляв, боязкий, — вони-бо не вірили в таку очевидну чуйність до всього, що зворушує людські серця в будь-яку епоху, хіба що в чуйність художника, яка межує з жалістю. Ще на початку свого дослідження я зробив відкриття, що вчення алхіміків — не просто фантазія на хімічну тематику, а філософія, яку вони застосовують до світу, до елементів та самої людини, і що видобування золота з неблагородних металів — це лиш один з кроків у загальному перетворенні всього сущого на певну незнищенну божественну субстанцію, і от через це книжечка моя — лише химерна мрія про перетворення життя на мистецтво, крик, у якому звучить безмірне прагнення світу, створеного всуціль із сутностей.

Я сидів, замріявшись про те, що написав, у своєму будинку в одному зі старих районів Дубліна, у будинку, що став мало не славетним завдяки участі моїх предків у політичному житті міста і дружбі з визначними представниками їхнього покоління, і почувався я незвично щасливим від того, що нарешті завершив довго плеканий задум і перетворив свої кімнати в наочне втілення улюбленого вчення. Портрети, радше історичної, ніж мистецької вартости, я прибрав, а гобелени, всипані блакитно-бронзовими павичами, запинали двері й не допускали нічого історичного та діяльного, нічого, не позначеного красою та спокоєм, і тепер, коли я дивився на свого Крівеллі[109] і міркував про троянду в руці Діви, настільки витончену й досконалу, що вона більше нагадувала думку, ніж квітку, або на сірий досвіток та екзальтовані лики свого делла Франчески[110], то пізнавав увесь екстаз християнина, але не поневоленого правилами та звичаями; коли ж я міркував про античних бронзових богів і богинь, заради придбання яких віддав під заставу свій будинок, то відчував усе замилування язичника в розмаїтій красі, але без його жаху перед невсипущою долею та без клопотів з численними жертвопринесеннями, а варто мені було підійти до своєї книжкової полиці, де всі книги були оправлені у шкіру дбайливо підібраних кольорів з витисненими на ній вигадливими візерунками, — Шекспір у помаранчевій барві світської слави, Данте у приглушено-червоному відтінку свого гніву, Мільтон у блакитно-сірих тонах показного спокою, — як я здатен був пережити яку завгодно людську пристрасть без гіркоти й переситу. Я оточив себе всіма богами, бо не вірив у жодного, і зазнавав усіх насолод, бо жодній не віддавався, а натомість тримався осторонь, осібно, ні в чому не розчиняючись, мов дзеркало з полірованої криці: у захваті від цієї фантазії, я споглядав птахів Гери