Птах Гери — павич. Згідно з давньогрецькими міфами, пара павичів везе колісницю богині. ">[111], які палали у відблисках вогню, наче були з самоцвітів, і мені здавалось (а без символів я не можу), що вони стережуть двері мого світу, не допускаючи сюди нічого, не сповненого краси так, як вони, і в якусь мить мені подумалось, як думалось уже багато разів, що життя можна звільнити від усякої гіркоти, поминувши гіркоту смерти, і тоді мене сповнила жагучої печалі думка, яка незмінно з’являлася щоразу вслід за цією думкою. Усі ці óбрази — ота Мадонна в її замисленій чистоті, оті екзальтовані лики, які співають у ранковому світлі, оті бронзові божества з їхньою безпристрасною гідністю, оті шалені постаті, які мечуться від розпачу до розпачу, — належать божественному світу, до якого я не причетний, і кожне переживання, хай і глибоке, кожне враження, хай і витончене, навіюють мені гірку мрію про безмежну енергію, мені не приступну, і навіть у мить найбільшої своєї досконалости я матиму два «я», одне з яких важким поглядом спостерігатиме за другим, на мить задоволеним. Я нагромадив довкола себе золото, видобуте в тиглях іншими, але не мав сумніву, що найвища мрія Раймонда Луллія[112], перетворення втомленого серця на невтомний дух, була така ж далека від мене, як і від самого алхіміка. Я взявся до свого останнього придбання — набору алхімічних апаратів, який колись, на запевнення перекупника з Ру-ле-Пелетьє[113], належав Луллієві, і коли приєднав
алембік[114] до
атанора[115] і поставив поруч lavacrum maris[116], то зрозумів алхімічне вчення: всі ті створіння, що відокремлені від великої безодні, де блукають їхні душі, становлять одне ціле і водночас множинність, і всі вони втомлені, — і поспівчував, гордий своєю тямущістю, тій згубній спразі знищення, яка спонукала Луллія приховувати під символами левів і драконів, орлів і круків, росú й селітри пошуки квінтесенції, здатної розчинити всі тлінні речовини. Я повторював собі дев’ятий ключ Базилія Валентина[117], де він порівнює вогонь Страшного суду з вогнем алхімічним, а світ — з горном алхіміка, і хоче довести до нашого відома, що все суще має розчинитись, перш ніж пробудиться божественна субстанція, матеріальне золото чи нематеріальний екстаз. Власне, я вже розчинив тлінний світ і жив серед нетлінних сутностей, але так і не досяг чудесного екстазу. З такими думками я відсунув штори й визирнув у пітьму, і моїй збентеженій уяві здалося, що всі оті дрібні світляні цяточки, які сповнюють небо, — це горна незліченних божественних алхіміків, які без упину працюють, перетворюючи свинець на золото, втому — на екстаз, тіла — на душі, тьму — на Бога, і через цю досконалу їхню працю поважчав тягар моєї тлінності, і я заволав, як волає багато мрійників та письменників нашої доби, благаючи, аби народилась ота довершена духовна краса, яка лише єдина й спроможна підносити душі, обтяжені численними мріями.
II
Моє забуття порушив гучний стукіт у двері, і я здивувався, тим більше, що мене зазвичай ніхто не відвідував, а слугам я велів поратися тихо, аби не перебивати мені заповітні мої мрії. Трохи зацікавлений, я вирішив сам піти до дверей і, прихопивши з камінної полиці одну свічку зі срібного свічника, почав спускатися сходами. Слуги, мабуть, звідси порозходились, бо хоч їх було чути з-від усіх закутків та закапелків будинку, але в нижніх кімнатах стояла тиша. Я згадав, що, оскільки мої потреби були дуже скромні, а участь у житті — дуже обмежена, слуги почали приходити й іти коли їм завгодно, часто залишаючи мене самого на довгі години. Зненацька мене приголомшила порожнеча і тиша світу, з якого я викинув усе, крім мрій, і я здригнувся, відсуваючи засув. Переді мною стояв Майкл Робартес, якого я не бачив багато років, і з тим його скуйовдженим рудим волоссям, з шаленими очима, чуттєвими, тремтливими вустами і в грубому вбранні він скидався тепер, як і п’ятнадцять років тому, на щось середнє між гульвісою, святим та селянином. За власними словами, він нещодавно прибув до Ірландії й хотів бачити мене у важливій справі — власне, в єдиній важливій для нього і для мене справі. Його голос воскресив переді мною наші студентські роки у Парижі, а на згадку про ту магнетичну владу, яку він колись наді мною мав, легкий острах домішався до немалого роздратування через таку неждану появу; я першим рушив угору широкими сходами, якими колись Свіфт ходив, жартуючи і сварячись, а Каррен — розповідаючи історії й сиплячи грецькими цитатами, — ще за тих простосердих днів, коли розуми людські, згодом ушляхетнені й ускладнені романтичним рухом у мистецтві та літературі, ще не затрепетали на межі якогось неуявленного одкровення. Я відчував, що рука моя тремтить, бачив, що світло свічі колишеться і тріпоче більше, ніж мало б, біля менад на старовинних французьких панелях, — аж ті нагадували перших створінь, повільно викшталтовуваних у безформній і порожній темряві. Коли двері зачинились і між нами та світом опустилися штори з павичами, мерехтячи, наче різнобарвне полум’я, я якось незбагненно відчув, що зараз станеться щось особливе і несподіване. Я підійшов до камінної полиці і побачив, що маленька бронзова курильниця без ланцюжків, всіяна по всій поверхні шматочками розписної порцеляни роботи Ораціо Фонтани[118], повалилась набік і з неї повисипались усі античні амулети, які я там зберігав, тож я почав складати їх назад, почасти аби зібратися з думками, а почасти через звичне благоговіння, з яким, на мою думку, треба ставитись до речей,
