Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

Daibchce — Ліс Казана) — ліс між селами Іллетон і Скелп. ">[103], то просиджував довгі години в очереті на бéрезі озерця Белшрах[104], прислухаючись до дзюрчання струмків, які збігали з гори, і спостерігаючи за тінями у брунатних болотяних калюжах, — і сидів тихо-тихо, щоб не сполохати оленів, які приходили на смерканні з вересових пустищ на пасовища та поля. З плином днів Ганраганові почало здаватися, що він переноситься до якогось незримого туманного потойбіччя, за порогом якого — небачені в цьому світі кольори й небувала тиша. І часом, гуляючи в лісі, він чув музику, яка, щойно затихнувши, стиралася з його пам’яти, ніби сон, а одного разу в безвітряний полудень почув він дзвін, що нагадував зудари безлічі мечів і довгий час лунав без упину. Та ще, коли смеркало і сходив місяць, озерце ставало подібним до брами зі срібла та блискучого каміння, і з тиші, яка за нею панувала, приглушено долинали голосіння та полохливий сміх, перемежовані зітханнями вітру, і простягалось багато рук, манячи туди.

Якось увечері в пору жнив Ганраган сидів, задивившись у воду, і думав про всі таємниці, приховані в озерах та горах, аж раптом почув крики, що доносилися з півдня, спершу дуже тихі, але дедалі голосніші й виразніші, в міру того, як довшали тіні очерету, і от нарешті поет розчув слова:

— Я прекрасна, я прекрасна, — пташки у повітрі, метелики під листям, мушки над водою милуються мною, бо ніколи не бачили такої краси. Я юна, я юна, — погляньте на мене, гори, погляньте на мене, тлінні ліси, бо плоть моя сяятиме, наче білі води, коли ви проминете. Ви, як і весь людський рід, і плем’я звірине, і плем’я риб’яче, і плем’я крилате, догораєте, ніби свіча, а я сміюся, бо я — в розповні юности.

Голос раз у раз уривався, начебто втомившись, а потім звучав знову, ненастанно повторюючи ті самі слова:

— Я прекрасна, я прекрасна.

Ураз кущі на бережку маленького озерця стрепенулись і з них вибралася старезна баба, яка продибала повз Ганрагана, ледве пересуваючи ноги. Обличчя її було землисте і мало більше зморщок, ніж лице найзморшкуватішої старої відьми, а сиве волосся звисало пелехами, й лахміття, яке на ній було, не прикривало її темної шкіри, загрубілої від негоди. Продибавши повз нього з широко розплющеними очима, високо піднятою головою та рівно опущеними вздовж тіла руками, стара вступила в тінь гір, що здіймались на заході.

Коли Ганраган її побачив, стало йому якось боязно, бо він упізнав у ній таку собі Вінні Бірн, яка ходила на жебри від села до села, завжди вигукуючи ті самі слова, і не раз він чув, ніби колись вона була така мудра, що всі сусідки зазвичай приходили до неї за порадою, і ніби голос мала такий гарний, що чоловіки та жінки стікалися з усіх усюд, аби послухати, як вона співає на похороні чи весіллі, й ніби багато років тому, в ніч проти Самайну Інші, великі Сúди, відняли в неї розум, коли вона заснула на краю рату і побачила вві сні слуг Ехтґе-горянки.

І ось, коли Вінні зникла на затіненому схилі, Ганраганові почулось, як її крик — «Я прекрасна, я прекрасна» — долинає з зоряного неба.

Поміж очерету повіяв холодний вітер, і Ганраган, затремтівши, підвівся і рушив шукати якусь хатину, аби погрітись біля вогнища. Але замість того, щоб повернути схилом уділ, як зазвичай, він став підійматися ще вище під гору вузькою стежкою, яка, можливо, була й не стежкою, а висхлим річищем струмка. Тим самим шляхом пройшла і Вінні, й вів він до маленької хижки, де вона зупинялась, якщо взагалі десь зупинялась. Ганраган так повільно сходив на гору, ніби ніс на спині важкий тягар, аж нарешті побачив трохи ліворуч світло і подумав, що це, певно, світиться в хатинці Вінні, та й звернув зі стежки в той бік. Але небо затягли хмари й Ганраган погано бачив дорогу, і по кількох кроках нога його послизнулась — і він упав у багнистий рівчак, і хоча вибрався звідти, тримаючись за коріння вересу, та дуже потовкся, тож йому більше хотілось полежати, ніж іти далі. Але відваги йому ніколи не бракувало, тому він далі просувався вперед, крок по кроку, і нарешті добрів до хижки Вінні, де не було вікон, а світло натомість струменіло з дверей. Ганраган збирався зайти туди й перепочити, але коли підійшов до дверей, то не побачив у хижці Вінні, а побачив ось що: чотири старі сиві баби грали в карти, але самої Вінні серед них не було. Ганраган присів знадвору біля дверей на купу торфу, бо геть знесилився і кістки його та суглоби добряче боліли, тож не мав він охоти розводити балачки чи грати в карти. Він чув, як чотири старі сиві баби гомонять за грою й оголошують, які в них на руках карти. І почулось йому, ніби вони примовляють, як і той незнайомець у стодолі багато років тому:

— Піки і Бубни — Доблесть і Влада. Хрести і Чирви — Знання і Втіха.

І Ганраган став повторювати ці слова собі під ніс знов і знов, і чи задрімав він, чи ні — але плечі йому й далі боліли. А перегодом чотири старі сиві баби у хижці почали сваритись і звинувачувати одна одну в нечесній грі, й голоси їхні звучали дедалі гучніше, перерісши у крики та прокляття, аж нарешті гармидер їхній рознісся далеко поза хижку, і Ганраган, чуючи його крізь сон, мовив:

— Це галас битви між друзями та недоброзичливцями когось умирущого. І цікаво мені, — зронив він, — щó то за вмирущий у цьому відлюдному місці.

Напевно, він довго проспав, а коли розплющив очі, то побачив схилене над ним старече зморшкувате обличчя Вінні з Роздоріжжя. Вона пильно дивилась на Ганрагана, ніби щоб переконатися, чи він не вмер, і мокрою ганчіркою витирала з його обличчя засохлу кров, а