Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс
Видіння урвалось, і я побачив, як Робартес витягнув ліву руку і провів по ній правицею, ніби гладив крила голубів. Я з тяжким зусиллям, мало не надірвавшись, сказав з удаваною рішучістю:
— Ти хотів запроторити мене до непевного світу, який мене жахає, а проте велич людини вимірюється тим, наскільки вона здатна змусити свій розум відображати все з неупередженою точністю, ніби дзеркало.
Здавалось, я цілковито опанував себе, тож вів далі, але вже швидше:
— Наказую тобі негайно забиратися від мене, бо твої ідеї та фантазії — це лише ілюзії, які, неначе хробаки, проникають у цивілізації, коли ті починають занепадати, та у розуми, коли ті починають розкладатися.
Зненацька я розлютився і, схопивши зі столу алембік, готовий був замахнутись і вдарити ним Робартеса, аж тут побачив, що павичі на дверях позад нього повиростали просто небачено, і тоді алембік випав мені з пальців і мене затопило море зеленого, синього і бронзового пір’я, а поки я в ньому безпорадно борсався, почувся далекий голос:
— Наш учитель Авіценна писав, що будь-яке життя зароджується у тліні.
Блискотливе пір’я вже накрило мене цілком, і я знав, що борсаюсь так сотні років, але врешті мене подолано. Я поринав у глибінь, а зелень, синява і бронза, якими ніби сповнився увесь світ, перетворились на море полум’я і підхопили мене, а крутячись у їхній коловерті, я почув, як над головою хтось прокричав:
— Дзеркало розбилося надвоє.
А другим голосом хтось відгукнувся:
— Дзеркало розбилося начетверо.
А третім голосом хтось здаля тріумфально крикнув:
— Дзеркало розбилося на друзки.
І тоді до мене потяглася безліч блідих рук і схилились наді мною дивні лагідні лики, а голоси, тужливі й ласкаві водночас, вимовляли слова, які тут же забувались. Руки вихопили мене з вогненного моря, і я відчув, що мої спогади, мої надії, мої думки, моя воля, все, що я вважав собою, розтали, й тоді мені здалося, що я підіймаюсь, оточений незліченними сонмами створінь, які були, наскільки я зрозумів, дещо певніші за думку, кожне — занурене у свою вічну мить, у довершене піднесення правиці, у маленьке кільце ритмічних слів, у сон, кожне — з померклими та прижмуреними очима. І ось я проминув ці óбрази, які були настільки прекрасні, що майже перестали існувати, і з дивним настроєм — меланхолією, що охопила мене, певно, через тягар численних світів, — полинув у ту Смерть, що є сама Краса, і в ту Самотність, якої всі оці сонми ненастанно жадають. Здавалося, що всі колись сущі створіння увійшли мені в серце й оселились там, а я оселився в їхніх серцях, і вже ніколи не знав би я ні тлінности, ні сліз, якби раптом не провалився з певности видіння в непевність сну і не став краплею розтопленого золота, яка впала в неосяжну швидкоплинність, пронизавши всіяну зорями ніч, коли навколо здіймалось меланхолійне, і все ж піднесене голосіння. Я падав, падав і падав, аж ось голосіння стало лише завиванням вітру в димарі — і я прокинувся, і виявилося, що я схилився над столом, підперши голову руками. Я побачив алембік, що погойдувався на боку, закотившись у дальній куток, і Майкла Робартеса, який дивився на мене і чекав.
— Я піду, куди скажеш, — промовив я, — і зроблю все, що звелиш, бо я побував серед вічних сутностей.
— Коли я почув, що починається гроза, — відповів він, — то вже знав, що ти відповіси так, як відповів. Тобі треба здолати довгий шлях, бо нам наказано збудувати наш храм над морем поміж чистим сонмом та нечистим сонмом людей.
III
Я не говорив ні слова, поки ми поспішали безлюдними вулицями, бо, на диво, розум мій був вільний від звичних думок та переживань, — здавалося, що його висмикнуто з чітко окресленого світу і кинуто оголеним у безбережне море. Були миті, коли видіння моє мало не поверталось до мене і в екстазі радости чи скорботи я туманно пригадував злочини й подвиги, щастя і нещастя або з раптовим калатанням серця споглядав надії й жахи, бажання і прагнення, чужі моєму впорядкованому та поміркованому життю, і враз опритомнював, здригаючись на думку, що у свідомості моїй промайнуло якесь могутнє невловне створіння. Власне, минув не один день, перш ніж це відчуття остаточно зникло, і навіть тепер, коли шукаю прихистку в єдиній певній вірі, я сповнений великої толеранції до тих бентежних особистостей, які збираються в каплицях та молитовних домах деяких таємних сект, бо я також відчував, як мої усталені звички та принципи поступово зникають під дією тієї сили, яка є hysterica passio[120], чи абсолютним божевіллям, якщо хочете, але має таку владу у своїй меланхолійній екзальтації, що я тремчу, боячись, аби вона не пробудилася знову і не позбавила мене новознайденого умиротворення.
Коли в сірій сутіні ми з Робартесом підійшли до величезного майже порожнього вокзалу, мені здалось, ніби я настільки змінився, що перестав бути, як кожна людина, миттю, тремтячою у вічності, а став вічністю, яка ридає і сміється з миті; коли ж потяг рушив, а Майкл Робартес невдовзі заснув, його сонне лице, на якому не зосталось ані сліду всього того, що так мене потрясало і спонукало тепер бути напоготові, більше нагадувало моєму збудженому розуму якусь маску, ніж людське обличчя. Мене опанувала фантазія, що чоловік за цією маскою розчинився, наче сіль у воді, а маска сміється і зітхає, благає і звинувачує у відповідь на веління істот, вищих чи нижчих за людину. «Це зовсім не Майкл Робартес: Майкл Робартес помер, його не стало десять, а може, двадцять років тому», — повторював я собі. Зрештою я поринув у гарячковий сон, час до часу прокидаючись, коли ми проносились