Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький
Хауссон був задоволений Суботіним. З першого січня його призначили старшим інструктором школи. Якось Суботін почав розмову з Хауссоном про строки навчання. Несподівано майор розсердився.
— Сподіваюсь, ви не хочете поспішати і повторювати берлінський експеримент? Це у Вашінгтоні, сидячи на теплому місці, можна думати, що така справа робиться швидко. Але ж ми з вами знаємо…
— Я задав це питання тому, — ображено перебив його Суботін, — що мені в останній час почало здаватися, наче саме ви підганяєте всіх викладачів, а я вважаю це неправильним.
— «Вважаєте, вважаєте», — Хауссон злостився все більше. — Робота має провадитись під девізом: «Все, що можна зробити сьогодні, — зроби сьогодні». Нам поки що не присвоїли найменування академії. Всі академії містяться у Вашінгтоні, а не тут…
Суботін усе зрозумів: мабуть, на Хауссона натискало вище начальство і примушувало його поспішати. Він заперечує, але разом з тим хоче, щоб курсанти і викладачі працювали з максимальним навантаженням. На випадок ревізії це відведе од нього обвинувачення, що він зволікає.
Хоч Хауссон і не назвав точного строку підготовки курсантів, з усього можна було зрозуміти, що він розраховує навчати їх не менше року. Невже те головне, ради чого Суботін тут, доведеться чекати цілий рік? Лишилась тільки одна надія: начальство все-таки візьме гору над Хауссоном.
А тим часом Суботін намагався якнайближче зійтися з своїми курсантами, щоб краще знати, що являє собою кожен з цих майбутніх ворожих лазутчиків.
Він проводив бесіди, які називав індивідуальним інструктажем, то з одним, то з іншим курсантом.
Найнебезпечнішим, звичайно, був Гарасим Барков — геркулес з дівочим обличчям і очима вбивці. Він був страшний своєю спокійною готовністю до всього. Під час бесіди з Суботіним Барков розповідав про свою роботу в гестапо в одному з шахтарських містечок Донбасу.
— Хвацька була робота! — сказав він, похмуро блиснувши сірими очима. — Мені довелося двох комуністів штовхнути в стовбур шахти. Так вони… — Він замовк, потім посміхнувся і додав: — Сліди завжди треба закопувати якнайглибше…
Яких неймовірних зусиль коштувало Суботіну бути в цю хвилину тільки уважним слухачем!.. Найстрашнішим у Баркова була його цілковита, переконана безпринципність. Служив німцям, тепер служить американцям. Завтра він служитиме кому завгодно, тільки платили б і не заважали жити для свого задоволення.
Костянтин Ганецький — колишній харківський репортер. Він розповів Суботіну всю свою біографію. Насамперед Суботін підмітив, що про дитинство і юнацькі роки Ганецький розказував так, як говорять про щасливу пору свого життя. Розповідаючи, він задумливо посміхався своїм спогадам.
— Хотів стати письменником, — з сумом закінчив він і замовк. Потім, ніби спохватившись, що робить тактичну помилку в розмові з старшим інструктором, почав байдуже говорити про війну, про те, як він не встиг евакуюватися і фашисти забрали його в Німеччину, де він працював перекладачем у концтаборі. І що було з ним далі, аж до вступу в цю школу.
— Так, ви обрали цікаве діло… — спідлоба стежачи за Ганецьким, промовив Суботін. — Надзвичайно цікаве! От і напишіть книгу про своє життя, яке завершується таким захоплюючим епізодом.
— Чому завершується? — насторожився Ганецький. — Хіба я старий? — Він удавано посміхнувся, але очі занепокоєно дивились на Суботіна.
— Я бачу, ви не дуже кмітливий, містер, — засміявся Суботін. — Зараз ваша книга потрібна тільки в Радянському Союзі як повчання, так би мовити, для нащадків. Але, сподіваюсь, ви не розраховуєте там звернутися до видавництва із своїм рукописом. А тут таку книжку вам дозволять видати тільки тоді, коли ви підете на пенсію. Пора вже знати: розвідники, які діють, книжок про себе не пишуть.
— О-о, я це розумію, — полегшено зітхнув Ганецький.
Мабуть, тільки Ганецький справив на Суботіна враження людини, що, потрапивши в Радянський Союз, активно діяти як шпигун не зможе. Решта курсантів були небезпечні по-різному, але все-таки небезпечні. їх душі були скалічені всією атмосферою життя у ворожому світі.
44На початку травня вже стало ясно, що не Хауссон, а його далеке начальство взяло гору відносно строків навчання. До школи прибув містер Гарц. Хто він був за посадою і званням, знав лише Хауссон. Але Суботін відразу помітив, що хоч Гарц ставиться до Хауссона зовні шанобливо, насправді зовсім з ним не рахується і поступово прибирає до своїх рук керівництво школою. Незабаром стало відомо, що випуск школи відбудеться наприкінці липня.
Гарц відвідував заняття, потім викликав до себе викладачів і вимагав скорочення програми. Одного вечора» черга дійшла і до Суботіна. Всі ці дні Суботін дуже хвилювався: адже саме тепер вирішувалося, чи зможе він виконати до кінця своє завдання. Всі викладачі розповідали, що Гарц розмовляв з ними грубо, не бажаючи слухати ніяких заперечень. Ще більшою несподіванкою для Суботіна було те, що Гарц зустрів його привітно. Вони сіли за низенький круглий стіл.
— Я навмисне запросив вас останнім, — сказав Гарц. — З вами у мене буде особлива розмова. Ваші лекції справили на мене дуже хороше враження. Більше того, те, чому вчите ви, я вважаю найголовнішим. Мабуть, ви добре розумієте, до чого готуєте цих людей. Хауссон теж хвалив вас. Скажу відверто, це мене насторожило. Бачите, хоч Хауссон непоганий працівник, але, по-перше, він трохи застарів, по-друге, після скандального провалу в Берліні почав виявляти таку надмірну обережність, яка в нашій справі неприпустима, бо для нас відмовитися од деякого риску — значить, перестати діяти. Словом, Хауссону пора на відпочинок.
— Згоден, — швидко зауважив Суботін, не уточнюючи, з чим він погоджується.
— Ну, а якщо ви згодні, мені легше буде з вами розмовляти. Розумієте, в чому справа, містер Скворцов. Сподіваюсь, ви позбавлені безглуздої національної образи. Я зараз говоритиму про росіян. Ми маємо великі резерви переміщених осіб з Росії, досить великі для того, щоб не обкладати ватою кожного, кого посилаємо туди як
