Гурійський щоденник - Гіоргі Кекелідзе

люба, пішки. Спустилися ми і вирушили до районного центру. Ледве дійшли. З дівером я була. У руках — валіза, а в ній — рушник. І більше нічого. Приїхали, жили бідніше бідного. Як я познайомилася зі своїм чоловіком? Закінчила технікум. І загалом, я ж не дурна! Працювала в Хідіставі. І ось одного разу йдемо ми (зі мною був мій товариш) пішки до району. Тоді не було ні легковиків, ані вантажівок. Іду і бачу мого чоловіка. Роботягою був, нещасний. І ось він стоїть, лагодить чийсь паркан. А очі в нього гарні, у цього бідолахи! А потім виявилося, що у нас із ним є спільна знайома Мері, яка працювала з ним на пошті. І ось я зустріла її та й питаю: “Слухай, а хто він? Той хлопець, кучерявий?”. А вона мені: “Е-е, ти, Ціціно, не знаєш, який він гарний!”. І більше нічого мені про нього не сказала. Якось пішла я в справі до району — гроші здавати, я тоді в магазині працювала. Іду дорогою і знову бачу його. Працює. Він на мене глянув, а я глянула на нього. Якесь враження справили один на одного. Ось тоді все і почалося. Тож заміж я виходила не по сватанню, а по любові. А ось сестру мою засватали».

* * *

Гнати горілку на краю долини, між гір, у хмарний вечір — це воістину один із наймістичніших актів. Червона земля, жолоб, напівпрозора 20-літрівка і бруд. Якщо захочеш пригадати якісь публічні збори в Грузії, то згадаєш саме це. А ще — як чистять кукурудзу і горіхи осінніми ночами, усім селом, голосно теревенячи. І по-особливому легке повітря, і майже прозорий місяць у небі. У ці ночі абсолютно інакше дихається, і все бачиться в інших барвах... Усе начебто засвідчує кінець чогось: можливо, непереборного болю, а після — і несподіваної, і заздалегідь визначеної, але привабливої легкості.

Я кохав кілька разів. І тоді, й опісля. Але завжди — з сумом і драматично. Те, як я кохав, важко співвіднести з моїм іміджем і стилем поведінки. А коли любов минала, в мені завжди ніби встановлювалася саме така погода: пізня осінь, холодні, легкі, прозорі ночі, наповнені запахом і шелестом кукурудзи. Ось так усе романтично і сентиментально.

Та є і третій спогад — акумулятор, крихітний телевізор і серіали. Ось де можна було побачити справжніх амурів-купідонів, особливо — у сценах із еротичним підтекстом. І косі погляди жінок у відповідь на зітхання чоловіків, у яких з’являлися на лобі напружені зморшки. У цьому плані чоловіки вільніші: «Іф-іф-іф[12], яка жінка — Моніка!». І найсміливіша відповідь дружин на такі вигуки: «Та щоб тобі кращої не бачити!». Та найпромовистіші — їхні обличчя, які ніби й нічого не виражають. Із застиглим поглядом, злегка зволоженими очима вони сидять у кутку, на пні, і дивляться на бразильське або венесуельське життя-буття, як лама, яка вдивляється в простір, що простягається далеко за обрій. А потім вони йшли додому, запалювали лампу. А потім лягали в ліжко. І деякий час лежали з розклепленими і вологими очима. Є в цьому частинка якогось вселенського смутку, без жодної іронії. Вселенського смутку, навіть більшого, ніж у віршах, які ми зараз пишемо.

* * *

«Я була дуже примхливою. Ні з ким не вела розмов. Якщо сьогодні з кимось поговорю, то завтра навіть і не гляну на нього. Й у таких ось примхах дожила до сорока років. А потім сказала собі, що все: відтепер, хто зверне на мене увагу, то... Загалом, розвернулась я і махнула на все рукою.

А одного разу, в звичайний січневий день зайшла до нас одна літня жінка. Виявляється, між нею і моєю матір’ю тривало листування. Хотіли нишком провернути одну справу. Ну, посватати мене. А я і гадки про це не мала. Дивлюся — прийшла жінка. Та яка жінка! Поговорили вони з мамою, і вона зібралася йти: “Піду-но я додому. Про все вам повідомлю”. Ця жінка зміряла мене поглядом, з ніг до голови оглянула. А я сміюся, не плакати ж мені. Взяла і зуби свої їй показала, а вона каже: мовляв, лише через ці зуби візьмуся за неї. Пішла, а трохи згодом зателефонувала: ми тут готуємося, і ви там готуйтеся. Я, як і раніше, нічого не знаю. І ось вони до нас прийшли, і мама каже мені: “Знайомся, це твоя майбутня свекруха!”. Думаю собі: “Ех, куди бігти від цієї жінки?!”. А в серці моїм вона чомусь засіла, хороша жінка. Ну, прийшла вона знову і каже, мовляв, її син так напивається, що аж на стіни лізе. А я думаю, як це на стіни лізе?! Не може такого бути. Брехня все! Так і тривало: то ми пошлемо до них людину, то вони до нас. І я подумала: хай буде, що буде! Чим же тут зарадиш! Усе це так. Але де він живе? Нічого не знаю. Ну, і пішла. Іду лісом, іду, а дорога не кінчається, чуєш, не кінчається, не кінчається. Зрештою, прийшла до маленького будинку. “Куди тепер дінешся! Нічого не вдієш”, — подумала. Розсміялася, і сіли ми за стіл. І пішло-поїхало. І пили, і співали. Виявилося, що у того хлопця, мого майбутнього чоловіка, була дружина. Померла. А та жінка, яка до нас приходила, не його мати, як я гадала, а мати його дружини — тобто його колишня теща. А я її називала мамою, поки мій чоловік, Шота, не сказав мені, що це теща, яка не захотіла від нього йти і залишилася з ним. Характерами, сказав, зійшлися. А моя справжня мати, каже, живе не тут. “А де?” — цікавлюся в нього. “А он, поруч живе”, — відповів Шота. Відтоді я їх обох називала мамами, і було у мене три матері. Ось така я була багата».

* * *

Якось Гела, мій двоюрідний брат, який нині став отцем Давидом, тобто священиком, розповів мені одну цікаву історію. Це розповідь місцевого пастиря, людини чесної, якій можна довіряти. В одному гурійському селі, назву якого я не скажу, помирав відомий атеїст. Його імені теж не назву, бо місцеві легко впізнають цього персонажа. Коротше, вмирала ця людина і ніяк не визнавала існування Господа. До яких лишень хитрощів не вдавалися його віруючі діти, чого тільки не обіцяли батькові і на цьому, й на тому світі, та все марно.

Одного разу він несподівано наказав: «Приведіть мені священика, я маю сповідатися». Діти зраділи й одразу привели священика. Батюшка ввійшов до вмираючого, майже одразу ж