Гурійський щоденник - Гіоргі Кекелідзе

Тому Гурія — край парадоксів. Та про це згодом.

Гурія справді красива. І нечувано бідна.

Можливо, тому, що є «кращим» полігоном для невдалих експериментів: це «ізабелла»[2] (більш відома як «адеса»), лавровий лист «дафна», тунгове дерево[3], грушеве варення «прангула», військове містечко в селі Меріа, лабораторії в селищі Шекветілі і тисяча інших розпочатих, але так і не завершених справ.

Тому гурійців часто звинувачують у тому, що вони — народ квапливих рішень і дій, який надмірно захоплюється всілякими нововведеннями. І люди мають рацію. А самі гурійці скаржаться, що їм — народу, наділеному стількома талантами, — заздрить саме провидіння. Ось чому їм ніколи і не щастить. І вони теж мають рацію.

Гурійці люблять працювати: на моїх очах селянин, якому було за 80 років, на смертному одрі несвідомо махав рукою, ніби розпушував землю. Та про цього селянина також згодом.

Як я вже сказав, Гурія нечувано бідна. Та її гори й долини ви не сплутаєте ні з якими іншими. Я впізнаю їх за ароматом, оскільки жив і там, і там. У гір — запах розпечених, задимлених, стародавніх стін і козячого гною, а в долин — запах трохи підгнилих мандаринів, горілки одного перегону і шкільних парт.

Друзі, в Гурії ви зустрінете і тумани Бахмаро, і магнітні піски Уреки, і лозу Бахві, і цитрусові плантації Шрома[4] (саме на такі фрази ви натрапили б у 80-ті роки у так званих «іміджевих альбомах», наприклад, під назвою «Країна зеленого золота»).

Отже, Гурія і багата.

До речі, не зважаючи на Кріманчулі[5], в Гурії більше люблять плакати й оплакувати. А в тутешніх похоронних ритуалах і справді є якась приваблива надмірність карнавалу. Я супроводжував плакальниць із похорону в одному селі на похорон в інше село і спостерігав дивну метаморфозу цих жінок: моментальний перехід від переказу рецепта сацебелі[6] до голосінь. І найдивніше те, що обидва ці стани (балаканина про сацебелі і плач на похороні) — особисто для мене — неймовірно природні. Саме в цьому — парадоксальність гурійців.

Щирі гурійці і тоді, коли жертовно змушують вас пити і їсти. Аж до того, що можуть приставити ніж до горла. Отже, як би ви не поспішали, будете змушені продовжувати застілля. Навіть коли гостей, які вже пішли, лають за те, що вони перебрали і надто засиділися за столом (та разом із тим єдність часу, місця і дії зберігаються).

Щирі вони і коли проклинають «руйнівника країни Шеварднадзе», і коли пишаються його «гурійським походженням». І таке інше.

«Як ти? — Коли приїхав? — Коли їдеш?» — Кілька питань сиплються від гурійців одне за одним. А яким є їхній прихований зміст? Мені досі не хочеться його розгадувати.

У Гурії живуть доброзичливі люди.

Гурійці (напевно, як і всі грузини) не люблять море, або, точніше, ніколи не дивляться на море так, як на нього дивляться жителі будь-яких інших приморських країн. Якийсь несвідомий страх відштовхує їх від моря.

Гурієць-вершник (згадаємо американську «Одіссею»[7]) — більш природне поєднання слів, ніж ­гурієць-моряк.

Улітку з сіл, віддалених від берега всього на якісь три кілометри, люди з благоговінням ідуть купатися так само, як, скажімо, і приїжджі гості з Кахетії. І фраза «я йду на море» для жителів цих двох регіонів Грузії означає одне й те саме.

Я добре пам’ятаю, з яким жалем такі популярні за радянських часів дизельні резервуари (або, якщо бажаєте, баки для солярки), які стояли майже в кожному дворі, розрізали і переробляли на так звані турецькі грубки. Здавалося, що люди прощалися з життям рідної людини. Або з якою приреченістю, після безуспішних спроб посадити ківі, саджали горіхові дерева там, де раніше були чайні плантації, а потім — ниви.

У Гурії навіть у Бога вірять по-своєму: гурійці так швидко хрестяться, що сам Всевишній не встигає цього помітити.

Якщо ви розберете (вловите, збагнете) з розмови гурійців бодай пару слів, то, вважайте, вам пощастило.

У старому клубі села Ліхаурі колись відбулася одна з перших дискотек у Грузії.

У багатьох гурійців письмові столи покриті американським прапором.

У селі Натанебі, на привокзальній площі, до російсько-грузинської війни стояв величезний пам’ятник Сталіну.

Гурійці люблять їсти молодий сир.

І підморгувати.

Гурія — прихисток життя. А це, без сумніву, значить: «Що ж ти забув у Гурії, якщо не збирався вмирати?»[8].Тож почнемо.

Розділ I. Пісти

По горі бредуть дві телиці,

в різні боки від мене розбігаються.

З грузинської народної пісні «Нарданіна»

У мої черевики потрапила вода. Хлюпає. І в мене хронічний нежить. Я, Гела, Натія і Татуна (це мої двоюрідні брати і сестри по тітці по батьковій лінії) йдемо до Пісти. Пісти живе на горі Ломінеїшвілі в старому будинку. Такі будинки в Грузії називають «ода»[9]. Пісти живе не в будинку, а, точніше, в тому, що від нього лишилося: швидше за все, вона розібрала будинок на дошки і продала частинами. Звичайна справа.

Будинок Пісти брудний, як і вона сама. Мені чомусь здається, що вона ніколи не плаче — її очі на диво сухі і холодні. Але не спокійні.

Ніхто не знає її національності.

У селі кажуть, що у Пісти є хвіст, і я, звісно, побоююсь її. Та Пісти може передбачити майбутнє, а мені цікаво, чи стану я кібернетиком. Я випадково почув це слово, і мені сподобалося як воно звучить: відтоді й кажу, що буду кібернетиком.

Утім Пісти знає це краще.

У її будинку багато ікон. Адже за вікном були ті самі 90-ті, коли люди знаходили порятунок лише в релігії. Пісти хтось подарував ікони, тож вона їх і зберегла про всяк випадок. А ще у Пісти є кілька колод карт, але не Таро. На них стоять слоїки з якоюсь жовтою рідиною і пательня із залишками яєчні.

— Чого вам?

— Дізнатися майбутнє.

— Га?

— Ну, не знаю... Хочемо побачити, що там, у майбутньому.

— Хто з вас середній?

— Я.

— Ти їв щось на світанку?

— Так.

— А хто молодший?

— Я.

— Їв на світанку?

— Ні.

— Як тебе звати?

— Гіоргі.

— Чий ти?

— Зуріко.

— Якого Зуріко?

— Сина Шакро.

— Твій дід помер?

— Ні.

— Чого ти боїшся?

— Скорпіонів.

— Ворогові-недругу! Ворогові-недругу! Заплющ очі і не рухайся! Що бачиш?

— Нічого.

— Заплющ очі міцно і не розплющуй.

— Заплющив.

— Що бачиш?

— Червоні кульки.

— Скільки їх?

— Не можу