Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон

куди вона потрапить. Може й в тебе. Бачиш, скільки радощів він змарнув? Невже й ти хочеш змарнувати все, що я тобі даю, щоб колись і до тебе вскочила бацила та уклала тебе в яму? В житті нема справедливості. Це лотерея. Але я кладу брехливу усмішку на обличчя життя і сміюся з фактів. Посміхайся та регочи разом зі мною! Ти не уникнеш кінця, а тому поки що смійся. Життя дуже темне. Та я освітлю його блискучими вогнями для тебе. Це паскудний світ, коли в ньому може траплятися таке, що трапилося з твоїм лікарем. І тільки одне може зарадити: випий другу чарку й забудь усе.

І звичайно, я пив другу чарку, щоб забути все. Я пив другу чарку щоразу, як Зелений Змій нагадував мені за цей випадок. Але пив розважно, обережно. Я стежив, щоб якість питва була найкраща. Я шукав піднесення й забуття, але остерігався, щоб не п’яніти. Треба, до речі, зауважити, що коли людина починає пити обережно та розважно, то це загрозлива ознака, що свідчить, як далеко вона зайшла стежкою Зеленого Змія.

Та я все ж таки додержував своєї постанови не торкатися чарки, поки не напишу геть до останнього мої тисячу слів. Часом траплялося, що я на якийсь день звільнявся від свого писання.

І тоді, якщо не порушувалася моя постанова, я не зважав на те, що рано починав пити. А люди, які самі ніколи не пили, дивуються, як це пияцтво може зробитися звичкою!

XXXII

Коли Снарк розпочав свою довгу подорож від Сан-Франциско, на його борту не було нічого хмільного, або, швидше, ніхто не знав, що воно тут є, бо ми виявили це через кілька місяців. Плавба «в суху» була моєю лукавою витівкою. Я хотів утнути жарту Зеленому Змієві. І це показує, що я все ж таки трохи прислухався до тих застережень, що почали повставати в моїй свідомості. Звичайно, я сам собі затемнював ситуацію та виправдувався перед Зеленим Змієм. Я навіть ставив усе на науковий ґрунт. Я казав, що питиму лише в портах. Під час «сухої» плавби мій організм звільнятиметься від алкоголю, яким він просяк, і коли я дістануся порту, то зможу з більшою насолодою погуляти із Зеленим Змієм. Я гостріше відчуватиму збудження, й воно дасть мені більше піднесення та вогню.

Ми їхали двадцять сім днів із Сан-Франциско до Гонолулу. І з першого ж дня подорожи мене ніколи не турбувала думка про алкоголь. Цим я хочу підкреслити, що я не був від природи алкоголіком. Іноді, під час переїзду, заглядаючи вперед, я передбачав сніданки та обіди на розкішних Гавайських ланаї[5]. (Я вже був там разів зо два.) Думав, звичайно, й про те, що ми будемо випивати перед їжею. Але спраги я не відчував і не нарікав на довгий переїзд. Просто гадав, що випивка утворить веселу, радісну атмосферу під час обіду та сніданку.

Отож я знову довів, на велику потіху собі, що паную над Зеленим Змієм. Коли хотів — пив, коли не хотів — одмовлявся. І тому я буду й надалі пити, як мені заманеться.

Щось із п’ять місяців пробули ми на різних островах Гаванської групи. На березі я пив. Навіть пив більше, ніж звичайно в Каліфорнії, ще перед мандрівкою. Пересічно, людність Гаванських островів п’є більше, ніж людність помірніших широт. Я зовсім не хочу вигадувати і можу вжити натомість виразу «широт, дальших від екватора». На Гаванських островах клімат лише субтропічний. Чим далі я заглиблювався в тропіки, тим більше зустрічав таких, що п’ють, і тим дужче пив сам.

З Гаваїв ми поплили до Маркізьких островів, їхали шістдесят днів. За ці шістдесят днів ми ні разу не побачили ні землі, ні вітрила, ні диму з пароплава. Та на початку цих шістдесяти днів кухар, прибираючи в кухні, зробив знахідку. Аж на дні глибокої скрині знайшов він дванадцять пляшок анжеліки та мускателю. Це попало сюди з ранчо, разом з запасом желе та варення. Пролежавши шість місяців у схові в жаркій кухні, густе солодке вино стало ще кращим.

Я покуштував. Чудово! І після того щодня, о дванадцятій годині, зробивши спостереження та відмітивши місцезна­ходження Снарка, я випивав пів шклянки вина. Це викликало у мене надзвичайне піднесення. Вино сповняло мене веселощами і надавало ще прекраснішого вигляду, і без того прекрасному морю. Щоранку, кінчаючи внизу свою тисячу слів, я помічав, що з нетерплячкою чекаю дванадцятої години.

Не подобалося мені, що доводилося ділитися вином з іншими, та що час переїзду був непевний. Я жалів, що вина лише дванадцять пляшок. І коли його випили, дуже шкодував, що не пив його сам. Тепер я бажав алкоголю і нетерпляче чекав, коли ми прибудемо до Маркізьких островів.

Отож, діставшись Маркізьких островів, я прагнув алкоголю наче справжній п’яниця. На Маркізьких островах було трохи білих людей, багато хворих тубільців, сила-силенна розкішних краєвидів, повно поганого рому, величезна кількість абсенту, але цілком бракувало віскі чи джину. Ром був такий, що від нього облазила шкіра в роті. Я це знаю, бо скуштував його. Проте я завжди міг пристосовуватися і пристосувався до абсенту. Лихо лише в тому, що я мусив випивати жахливу кількість його, щоб досягти хоч би невеликого ефекту.

Від Маркізьких островів я поїхав з таким запасом абсенту замість баласту, щоб мені вистачило до Таїті, де я запасся американським та шотландським віскі, отож далі вже не було «сухої» плавби поміж портами. Але боюся, що ви не зрозумієте мене як слід. Ми не пиячили, як звичайно розуміють. Ніхто не заточувався та не заплітав ногами, ніхто не губив розуму. Звиклий, досвідчений п’яниця з міцною статурою ніколи не дійде до такого. Він п’є, щоб почувати себе добре, буває тільки трохи напідпитку — та й годі. Він завжди дбає, щоб не перепитися до нудоти, щоб не почувати «похмілля» та й взагалі не перепивається так, щоб почувати себе потім безпорадним та зневаги гідним.

Чого досягає досвідчений, звиклий п’яниця? Він обережно, з розумом п’є стільки, щоб бути напідпитку. І він п’є так цілісінький рік без помітної шкоди. І зараз у Сполучених Штатах є сотні тисяч оцих людей, що п’ють по клубах, готелях, своїх власних домівках, вони хоча ніколи не бувають п’яні, але й рідко бувають тверезими, дарма, що гнівно це заперечуватимуть. Всі вони твердо переконані, так само, як і я, що вони пани становища.

Плаваючи, я пив помірно, але на березі пив більше. Здавалося, в тропіках мені потрібно було більше алкоголю. Це загальне явище: всім відомо, що білі люди на тропіках вживають більше алкоголю. Білим людям не місце на тропіках. Пігментація їхньої шкіри не захищає їх від пекучо-білого сонячного проміння. Ультрафіолетове випромінювання та інше, невидиме для ока, інтенсивне випромінювання верхнього краю спектра, руйнують їм шкіру саме так, як і X-промені руйнували шкіру експериментаторам, поки вони зрозуміли небезпеку.

У білих людей в тропіках радикально відмінюється вдача. Вони робляться люті й безжалісні. Допускаються жахливих і жорстоких вчинків, які їм і на думку не спало б зробити у їхньому помірному кліматі. Вони легко стають нервові, вразливі та неморальні. І