Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Покуштуй старого вина з двірцевого підвалу, — сказав літописець. — Перше, що нам важливо знати, — що це за народ монголи і татари? Де вони живуть? Скільки їх? Які вони воїни? Вони з’явились на нашому кордоні так раптово, немов страшні яджуджі і маджуджі, викинуті з вогненного черева землі лукавим Іблісом[81].

Посол став пояснювати:

— І монголи, і татари — степовики; живуть вони в східних віддалених країнах і» нездатні до осілого життя, їхні обширні землі являють собою пустелю, багату травами і маловодну, придатну для коня, барана і верблюда, тому що ця худоба споживає багато трави і мало води.

Літописець перебив посла:

— Нам важливо знати, чи небезпечні вони як військо?

— Я був би зрадником ісламу і підлим брехуном, коли б сказав, що монголи і татари менше небезпечні для сусідів, аніж страшні яджуджі та маджуджі…

— Хай врятує нас аллах! — вигукнув старий Мірза— Юсуф.

— Вони природні воїни, — сто років вони ворогують один з одним, одне плем’я проти іншого племені. Сьогодні який-небудь татарський хан має тисячу коней, величезну отару баранів і сотню напівголих пастухів, завжди невдоволених, завжди голодних, тому що в кожного пастуха є голодна дружина і голодні діти… Коли хан бачить, що його пастухам несила терпіти і вони гарчать, мов звірі, він їм наказує: «Ходімо війною на сусіднє плем’я! Ми повернемося ситими і багатими!» Хан вирушає з своїми пастухами в похід… А різня кінчається тим, що іноді цього хана з колодою на шиї продають разом з його худобою і пастухами по чотири дирхеми за голову, а купує їх третє сусіднє плем’я або купці, скупники рабів…

— Для чого ти все це розповідаєш? — докірливо сказав літописець. — Нам важливо знати не про рабів чи інші такі дрібниці, а про військо татарського хана, про його зброю, про кількість і про військові якості його воїнів!

Посол неквапливо відпив вина.

Для того, щоб пройти до гори, — сказав він, — іноді доводиться спочатку обійти зустрічні ріки, озера й солончаки…

— Шановний гостю, розкажи нам спочатку не про солончаки, а про татарського падишаха.

— Добре, запашне вино у підвалах хорезм-шаха! — незворушно продовжував Махмуд-Ялвач. — Бажаю царювати йому без горя до кінця життя… Серед войовничих татарських ханів один, на ім’я Темучін, відзначався особливою удачею в битвах, жорстокістю до ворогів, щедрістю до прихильників і навальністю в нападах. Цей хан Темучін раніше зазнав немало бідувань. Розповідають, що юнаком Темучінові довелося бути навіть рабом і з дерев’яною колодкою на шиї виконувати найтяжчі роботи в кузні ворожого племені[82]. Але він утік звідти, забивши своїм ланцюгом вартового, і потім багато років провів у війнах, прагнучи влади над іншими ханами… Йому було вже п’ятдесят років, коли хани оголосили його великим каганом і підняли на «білій повстині пошани», сподіваючись, що Темучін виконуватиме бажання найзнатніших ханів… Але Темучін підкорив усіх своїй волі, обрав собі нове ім’я — «Чінгісхан», що означає «посланий небом», розгромив і повернув у рабство непокірні племена, а їхніх вождів зварив живими в казанах…

— Як це жахливо! — зітхнув літописець. — Але ти розповідаєш страшні казки, а не говориш про військо великого владики татар!

Посол випив ще чашу вина, і літописець уже позирав на нього з острахом. «Двірцеве вино міцне… Чи встигне посол розповісти все, що треба хорезм-шахові, чи засне?» А худий старий слуга знову підлив вина у срібну чашу.

— Я говорю саме про військо, — спокійно заперечив посол. — З того дня, як Чінгісхана було оголошено великим каганом, усі татари, що раніше ворогували, стали його єдиним покірним військом. Він сам поділив татар на тисячі, сотні й десятки і сам призначив над ними своїх тисяцьких, сотників і десяцьких, відхиливши родових ханів, якщо він їм не довіряв. Він так само проголосив через гінців новий закон, що жодний кочівник не сміє ворогувати з іншим кочівником, грабувати чи обдурювати іншого кочівника, за кожний такий вчинок буде від нього завжди одне покарання — смерть!

— А чи дозволяє закон Чінгісхана грабувати і обдурювати людей іншого, не татарського племені?

— Звичайно! — сказав посол. — Це навіть вважається у них за особливу доблесть: пограбувати, обікрасти чи забити людину іншого, не татарського племені.

— Розумію, — прошепотів літописець. — А що сказали прості скотарі? Чи зменшився їхній голод?

— Чінгісхан оголосив, що підлеглі йому племена становлять єдиний у всесвіті, обраний небом народ, що вони носитимуть віднині ім’я «монголи», що означає «перемагаючі»… А всі інші народи на землі повинні стати рабами монголів. Непокірні йому племена Чінгісхан винищить на рівнині землі, як шкідливий бур’ян, і зостануться жити самі лише монголи.

Літописець сплеснув руками.

— Чи значить це, що татарський каган і до нашого кордону прийшов з вимогою, щоб правовірні йому підкорились?.. Але у нашого падишаха величезне військо сміливих воїнів, які б’ються, як леви, під священним зеленим прапором ісламу… Адже це безумство, це дитяча казка думати, що таке доблесне мусульманське військо, такий уславлений полководець, як хорезм-шах Алла ед-Дін Мухаммед, скоряться безумному ханові простих скотарів! Священна тінь самого пророка витає над нашим військом і веде його до перемог!

Посол склав пухкі руки на гладкому животі, зітхнув і заплющив очі.

— Адже я попереджав тебе, що ти назвеш мої розповіді байками й казками!

— Ні, ні, шановний гостю! Говори далі. Я слухаю тебе, хоч надто незвичайне,