Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Тиха ніч віяла холодом від снігових гір. Місяць сховався за важкими хмарами. Де-не-де тьмяно миготіли зірки. Китаянка йшла попереду, лишаючи за собою ніжний аромат розквітлого жасмину.

Дві тіні підвелися з землі.

— Ха![85] Хто йде?

— «Чорний Іртиш»… — прошепотіла китаянка.

— «Підкорений всесвіт», — відповів вартовий, і тіні розступились.

Наближаючись до білої юрти, каган думав: «Яку нову примху сьогодні покаже Кюсюльтю?» Кожного разу, коли він приходив до неї, відриваючись од бесід з воєначальниками, вона зустрічала його по-різному: то вона була одягнена, як китаянка, в шовковому вбранні, розшитому незвичайними квітами, то лежала, охаючи, під соболевим покривалом, запевняючи, що вмирає, і просила покласти його могутню руку на її маленьке серце, то сиділа, обхопивши голову руками і обливаючись сльозами, слухала стару монголку, яка співала старовинні монгольські пісні про зелені береги Керулену[86] і самотнє кочовище серед неозорого пустельного степу.

Китаянка підняла вхідну завісу білої юрти, і каган ступив усередину. В юрті горіло багаття з коренів степового чагарника, і духовитий димок завитком підіймався до отвору круглої покрівлі.

Кулан-Хатун сиділа, обійнявши коліна, втупившись нерухомими звуженими очима на стрибаючі вогники багаття. Замість звичайних шовкових килимів на землі лежали три прості строкаті повстини. Осторонь були зібрані в’ючні торби, вже зашнуровані, готові в дорогу.

Каган спинився перед входом. Веселі іскри спалахнули в його блискучих котячих очах. «Ось вона, нова примха!» — подумав він.

Кулан-Хатун опам’яталась, провела долонею по очах з підведеними й розтягнутими до скронь бровами. Вона схопилася, закинула голову назад і впала ниць, обхопивши руками ноги кагана:

— Прости мене, великий, незамінний, єдиний у всі віки, що я потривожила твій сон, чи твої думи, чи воєнну нараду. Але я не можу більше залишатися тут. Звідусіль, з кожної щілини загрожує смерть і мені, і моєму маленькому синові. Я хочу виїхати жебрачкою, з однією вірною служницею, і блукати по степу, де мене ніхто не пізнає.

— Але ти зажди трохи, дай мені чашку китайського чаю, а я посиджу біля тебе і послухаю, звідки і хто тобі загрожує.

Каган обійшов вогнище і опустився на повстину. Куди поділися шовкові килими, що застеляли юрту? Де розшиті птахами й квітами завіски, які висіли раніше по стінах? Тепер — це юрта звичайного, простого кочівника, яким він сам був сорок років тому.

Кулан знову зіщулилась у клубок і позирала на кагана злими очима розлюченої рисі. Поруч неї лежав, згорнувшись, її маленький син Кюлькан, голий, смаглявий, з обстриженою чорною головою, з двома косичками над вухами. Вона заговорила тихо жалібним, співучим голосом:

— Я не можу сподіватися ні на що, ні на який захист. У мене немає ні батька, ні матері, і з усіх братів лишився один, — він служить простим нукером, а раніше він мав би тисячу нукерів. І мій брат теж скоро загине.

— Чому ж він повинен загинути?

— Всі ми, меркити, все наше нещасне плем’я загинуло від мечів нукерів твого сина з тигрячими очима, невблаганного, безжалісного сина Джучі. Незабаром він приїде сюди, і я бачитиму ненависного вбивцю мого батька і всього нашого роду. Навіщо мені залишатися під скелею, яка ось-ось впаде і розчавить мене? Відпусти мене! Все вже складено для від’їзду.

— Джучі-хан сюди не приїде. Він на берегах ріки Іргіз готується до нового походу. А я ще живий, держу на плечах управління всесвітом. Про який інший захист, крім мого, ти говориш?

Кулан провела по очах, витираючи рясні сльози.

— Твого брата, Джемаль-Хаджі, я призначаю начальником шостої сотні моєї тисячі нукерів. Завтра я скажу начальникові моєї тисячі Чагану, що ця шоста сотня охоронятиме і тебе, і твою юрту, і твого богатиря Кюлькана. Хто сміє боятися, перебуваючи під захистом моєї руки?

Кулан опустила очі і сказала тихим тремтливим голосом:

— Тобі самому загрожують стріли…

— Які стріли? Кажи, чиї стріли? — каган поклав руку на плече Кулан.

Вона прикусила губу, вивернувшись, вирвалася і, схопившись, легко відбігла вбік. Її довга чорна коса мотнулася по повстині, як втікаюча змія. Каган придавив ногою кінець коси і повторив пошепки:

— Кажи, хто готує мені загибель?

Кулан спиною притулилася до грат юрти.

— Великий, незрівнянний! Ніякі народи, ніякі війська не страшні тобі, — ти розгромиш їх, як порив вітру несе осіннє листя. Але чи можеш ти вберегтися від таємних ворогів, які сидять разом з тобою в одному наметі, ідуть за тобою бдень і вночі? Я одна тобі віддана і люблю тебе, як могутню, прекрасну гору рідного Алтаю, вкриту блискучим снігом. Ти один мій захист, а без тебе мене відкинуть, як камінчик на дорозі. Хіба я кажу неправду? Адже ти все бачиш, все розумієш — і мову вітру, і стогін іволги, і сичання змії… Адже все правда, що я кажу?

— Все розказуй, все, що знаєш, — хрипів каган, не випускаючи коси.

Злораді вогники засвітилися в очах Кулан-Хатун.

— Старі в степу мудро придумали, що наступником, охоронцем вогню в юрті повинен бути завжди наймолодший з синів хана. Старші сини підростають і поспішають взяти до рук повіддя батьківського коня. Тому батько їх виділяє і ставить їм юрти якнайдальше від своєї, — нехай самі ведуть господарство. А поки молодший, маленький синок підросте, батько може спокійно пасти свої табуни. Ти