Дарксіті - Остап Соколюк
— Так, Карл?
— Кален, що ти зробила?
— Не знаю. А що?
— Наш гість залишив… кхм, вдесятеро більше, ніж потрібно.
— Я не поділюсь із тобою.
— Але він сказав, що більше не прийде.
— Прекрасно.
Я зробила ще одну затяжку, а потім продовжила:
— Карл, я передумала. Можу із тобою поділитись. За однієї умови.
— Якої?
— У мене більше не буде «особливих» клієнтів.
Від Пола— Я хотів продавати траву. Тому вони мене зв’язали. Сказали це буде останнім попередженням.
Майк дивиться на мене своїми дитячими очиськами, і я не можу повірити:
— Ти продавав траву? Хлопче, скільки тобі років?
— 12.
— Для чого ти це робиш?
— Хочу заробити гроші. Ми бідні. Я повинен сам заробляти на себе.
— Іншого способу не знайшов?
— Ні. Тут всі торгують чимось. А хто мене візьме на нормальну роботу? Я неповнолітній. Чорний. Думають, що буду красти… Галіма ситуація.
— Майк, якщо тебе посадять, ти будеш у ще більш галімій ситуації. Якби у мене була якась своя справа, я би тебе найняв. Думаю, якщо постараєшся, ти знайдеш когось, хто…
— Не в цьому районі, — захитав він головою.
Ми із хлопцем намотували круги на дитячому майданчику поблизу його дому. Я приїхав, бо Ромаріо сказав, що може віддати мені частину грошей. Коли мій друг простягнув мені купюри, я побачив перемотаний палець на руці.
— Що сталось?
— Та, не зважай… — потер потилицю Ром.
— Молоток? — кивнув я, посміхнувшись.
— Майк.
— Га?
— Майк прибив мені дверима.
— Та ну. Не навмисне?
Ромаріо сумно захитав головою:
— Ми посварились. Сильно. Я на нього накричав. За ті всі штуки… Я ударив його.
— Чорт…
— Та… Лайно. Я знаю. Він тепер зі мною не говорить. Навіть не дивиться. Як чужа дитина.
Я вирішив не вдаватись у подробиці. Не радити нічого. Не втручатись у справи сімї. Проте на зворотній дорозі випадково помітив самотнього Майка на дитячому майданчику. «Гей, Майк! Як ти?» — ось із чого почалась наша розмова. Він посміхнувся і відповів мені. Я вийшов із автомобіля. І ми розговорились.
— Я знаю, що вони мене ненавидять, — промовив малий, після хвилини мовчання, коли я уже збирався попрощатись із ним.
— Хто? Ті пацани?
— Ні. Батьки. Мама і тато.
— Та ну! Як таке можливо?
— Батьки часто ненавидять дітей. Тому що від них одні проблеми. Я розумію їх… Нас треба одягати, годувати. В школу відправити. Тому я хочу сам на себе заробляти.
Я присів на діряву лавочку. Він знає, що батьки його ненавидять… Ми ж все одно все відчуваємо, навіть якщо без слів. Я відчував пустоту — у мене не було рідні. А Майк… Врешті-решт, батьки не винні нам свою любов, правда ж? Не зобов’язані нам.
— Слухай, головне тут те, що ти ще малий і… порушувати закон не треба, тому що… є поліція і ти сам знаєш.
— Я не хочу додому, — Майк сів біля мене, і я відчув, що хлопець чекає якихось відповідей. Але що я у біса мав для нього?
— Не хочу додому… Там батьки лають одне одного. Там кричить мій молодший брат…
— Чувак, все це мине. Зараз тобі здається, що весь світ проти тебе. Я знаю це відчуття. Але тут головне не робити дурниць. Виконуй свої дрібні справи: допомагай вдома, вчись у школі, тримай речі у порядку. І придумай собі якийсь план. Законний план. Ти підростеш — і відчуєш, як станеш краще розуміти світ. І він обов’язково підкине тобі щось хороше. Справи обов’язково рано чи пізно підуть угору.
Майк довірливо поглянув на мене. Я не міг розказати йому якісь конкретні способи для впорядкування свого життя. Єдине, що я хотів — передати йому свою віру у краще. Інколи дуже хочеться змінити щось у цьому світі, але єдине, що можливо — змінити щось у своєму житті. Та й то не багато…
Я відчинив двері своєї
