Дарксіті - Остап Соколюк

— Так, Карл?

— Кален, що ти зробила?

— Не знаю. А що?

— Наш гість залишив… кхм, вдесятеро більше, ніж потрібно.

— Я не поділюсь із тобою.

— Але він сказав, що більше не прийде.

— Прекрасно.

Я зробила ще одну затяжку, а потім продовжила:

— Карл, я передумала. Можу із тобою поділитись. За однієї умови.

— Якої?

— У мене більше не буде «особливих» клієнтів.

— Я хотів продавати траву. Тому вони мене зв’язали. Сказали це буде останнім попередженням.

Майк дивиться на мене своїми дитячими очиськами, і я не можу повірити:

— Ти продавав траву? Хлопче, скільки тобі років?

— 12.

— Для чого ти це робиш?

— Хочу заробити гроші. Ми бідні. Я повинен сам заробляти на себе.

— Іншого способу не знайшов?

— Ні. Тут всі торгують чимось. А хто мене візьме на нормальну роботу? Я неповнолітній. Чорний. Думають, що буду красти… Галіма ситуація.

— Майк, якщо тебе посадять, ти будеш у ще більш галімій ситуації. Якби у мене була якась своя справа, я би тебе найняв. Думаю, якщо постараєшся, ти знайдеш когось, хто…

— Не в цьому районі, — захитав він головою.

Ми із хлопцем намотували круги на дитячому майданчику поблизу його дому. Я приїхав, бо Ромаріо сказав, що може віддати мені частину грошей. Коли мій друг простягнув мені купюри, я побачив перемотаний палець на руці.

— Що сталось?

— Та, не зважай… — потер потилицю Ром.

— Молоток? — кивнув я, посміхнувшись.

— Майк.

— Га?

— Майк прибив мені дверима.

— Та ну. Не навмисне?

Ромаріо сумно захитав головою:

— Ми посварились. Сильно. Я на нього накричав. За ті всі штуки… Я ударив його.

— Чорт…

— Та… Лайно. Я знаю. Він тепер зі мною не говорить. Навіть не дивиться. Як чужа дитина.

Я вирішив не вдаватись у подробиці. Не радити нічого. Не втручатись у справи сімї. Проте на зворотній дорозі випадково помітив самотнього Майка на дитячому майданчику. «Гей, Майк! Як ти?» — ось із чого почалась наша розмова. Він посміхнувся і відповів мені. Я вийшов із автомобіля. І ми розговорились.

— Я знаю, що вони мене ненавидять, — промовив малий, після хвилини мовчання, коли я уже збирався попрощатись із ним.

— Хто? Ті пацани?

— Ні. Батьки. Мама і тато.

— Та ну! Як таке можливо?

— Батьки часто ненавидять дітей. Тому що від них одні проблеми. Я розумію їх… Нас треба одягати, годувати. В школу відправити. Тому я хочу сам на себе заробляти.

Я присів на діряву лавочку. Він знає, що батьки його ненавидять… Ми ж все одно все відчуваємо, навіть якщо без слів. Я відчував пустоту — у мене не було рідні. А Майк… Врешті-решт, батьки не винні нам свою любов, правда ж? Не зобов’язані нам.

— Слухай, головне тут те, що ти ще малий і… порушувати закон не треба, тому що… є поліція і ти сам знаєш.

— Я не хочу додому, — Майк сів біля мене, і я відчув, що хлопець чекає якихось відповідей. Але що я у біса мав для нього?

— Не хочу додому… Там батьки лають одне одного. Там кричить мій молодший брат…

— Чувак, все це мине. Зараз тобі здається, що весь світ проти тебе. Я знаю це відчуття. Але тут головне не робити дурниць. Виконуй свої дрібні справи: допомагай вдома, вчись у школі, тримай речі у порядку. І придумай собі якийсь план. Законний план. Ти підростеш — і відчуєш, як станеш краще розуміти світ. І він обов’язково підкине тобі щось хороше. Справи обов’язково рано чи пізно підуть угору.

Майк довірливо поглянув на мене. Я не міг розказати йому якісь конкретні способи для впорядкування свого життя. Єдине, що я хотів — передати йому свою віру у краще. Інколи дуже хочеться змінити щось у цьому світі, але єдине, що можливо — змінити щось у своєму житті. Та й то не багато…

Я відчинив двері своєї