Дарксіті - Остап Соколюк

— Сам не знаю, як я це зробив, — розвів руками Пол. — Я навіть не думав їхати на твій виклик. Я відчував, що все хріново.

— Постараюсь зробити так, щоб ти не пошкодував. Хоча зараз я не у найкращому положенні, але… ми щось придумаємо. Не дарма ж я такий живучий.

Це було дуже незвичне для мене відчуття — я винен комусь життя. І що тепер? Я не маю права просто так здатись. Можливо, у мене буде навіть нагода помститись! На моєму неголеному обличчі мимоволі з’явилась посмішка — я уявив, як би розізлився містер Драк, якби дізнався, що не всі його вороги мертві.

Містер Драк знав, що не всі його вороги мертві. Він добре знав, що всі члени п’яти сімейств — бояться його і ненавидять. Але ж хіба це має хвилювати Чорного Бога?

Я сидів у своєму величному кріслі і читав книгу. Книгу по саморозвитку. Уже десятки років, як я кожного дня читав такі книги. І, маю сказати, вони мені сильно допомогли. А ті, хто казали мені, що від таких книг немає толку, зараз були або мертвими або жили середньостатистичним лайно-життям.

У двері постукали. Це була моя людина. На сотні метрів довкола були лише мої люди. Що відрізняло мене від інших мафіозі? Серед моїх воїнів не могло бути зрадників.

— Заходь.

Чоловік зайшов. У нього було кам’яне обличчя. Убивця першого розрядку. І все ж — я прогледів занепокоєність у його непроникному виразі.

— Кажи, Альфред, що трапилось.

Хочете кілька уроків по саморозвитку? Ось вам перший: ігноруйте реальність. Ігноруйте її, поки вона не стане такою, як ВАМ потрібно!

— Ми знищили усіх членів банди Мальдіні. Його брат сам покінчив життям у себе в квартирі.

— Чудово! Дехто навіть радий зробити за нас роботу, — хмикнув я.

Урок другий: знайдіть всередині себе бога. Вам буде здаватись, що він спить, але він творить. Він завжди творить вас і вашу дійсність. Потрібно зрозуміти, якими словами він це робить. Знайти ці слова і змінити.

— Але є одна людина, яка втекла.

— Невже?

— Його звати Раґнар. Це один із дрібних бандитів Мальдіні. Але він уже двічі виживав. І тепер зник невідомо куди.

Я нахмурився:

— Знайдіть його. Альфред, цього не можна так залишити. Ти маєш знищити його.

— Я зрозумів, — схилив голову мій воїн.

Знаєте, чому серед моїх людей не було зрадників? Тому що всі у цьому місті будували сім’ї. А у сім’ї завжди знайдеться паршива вівця, котра зрадить рідню. І це буде така трагедія! Таке горе! Звісно, люди просто полюбляють створювати ці трагедії.

— Альфред, можеш іти. Смерть Раґнара — це питання твоєї честі.

— Зрозуміло.

Він вийшов. А я повернувся у крісло. Я створив армію. А серед солдат панує кодекс і дисципліна. Тут нема місця емоціям.

Я глянув на годинник і повернувся до книги. Через 15 хвилин по моєму графіку я мав іти в тренажерний зал. Сподіваюсь, ви засвоїли хоч якийсь із уроків?

У мене на тілі залишились добрячі синьці. Карл похитав головою і сказав мені не з’являтись на роботі, поки вони не зникнуть. Коли я вийшла із борделю, то відчула якусь приємну легкість на душі. Мій гаманець гріли залишені Гітлером гроші, мою голову гріла думка про вихідні, а серце — спогади про Пола. Одразу захотілось йому зателефонувати. Але поки що ні… Я мала ще одну дуже важливу справу.

— Тіна, відчини!

Дивно — я уже хвилину стукала у двері Тіни, але дівчина не відкривала, хоча я могла поклястись, що чула, як вона прийшла додому. Зараза! Ну не ламати ж мені двері! Я повернулась у свою квартиру і заварила чаю. Після останнього візиту Пола я більше не пиячила.

— Привіт.

— Привіт.

Думаєте, прості слова? Зовсім ні. «Я скучила за тобою». «Я також думав про тебе». Ось що приховувалось за цими безневинним вітаннями.

— Що робиш? — питаю.

— Ох, та так — відпочиваю. Останнім часом багато працюю. Беру замовлення, які не бере ніхто, — відповідає Пол своїм прекрасним баритоном.

О-о, я уявляю як його руки торкаються мене…

— А що так? Всіх грошей все одно не заробиш.

— Збираю на