Дарксіті - Остап Соколюк

Звісно, є й інша сторона цього життя, але я там не ошиваюсь.

— Два чізбургери, картопля і кола? — питає Боб у постійних клієнтів, і ті задоволено кивають.

Люди обожнюють, коли запам’ятовують, що вони беруть. Всі ми любимо, коли до нас ставляться максимально персонально. Навіть якщо ми кожного разу беремо лише еспресо.

— Останнім часом моє життя зробило різкий поворот, — зізнаюсь Бобові, коли клієнти відходять на кілька метрів. — А вчора взагалі — у мою машину сів Джонні Депп.

— Джонні! — радіє Боб. — А що ж він до мене не зайшов?? Він давно у місті?

— Звідки я знаю, — розгублено стинаю плечима. — Він сказав, що вперше тут.

— Ахха! Він завжди так каже! Навіть, коли приїжджає на знімальний майданчик. «Хлопці, я тут перший раз. Що мені робити?» «Хлопці, мене перший раз знімають. Мені у камеру не дивитись?» От розбишака! То як він?

— Виглядав шикарно… Говорив дивні речі.

— То для нього нормально. Він завжди, ніби з місяця упав, — махнув рукою Боб і повернувся до своєї «кухні».

— Чесно кажучи, я думав ти трохи вигадуєш про акторів… Не вірив, що до тебе приходять Джим Керрі чи Ді Капріо…

— Ді Капріо і не приходить. Він шифрується. Приходить якийсь онаніст із бородою і у капелюсі… То я ж тобі кажу: що таке реальність? Реально те, що всесвіт безкінечний? Реально те, що час по-різному тече тут і на земній орбіті? Реально те, що люди колись побудували піраміди? Все це просто дивовижно. Все дивовижно.

Мабуть, ти правий… Ми люди не схильні вірити у чудеса. Проте, коли вони раптом стаються у нашому повсякденні, ми всіма силами намагаємось їх пояснити. Щоб не порушувати порядок. Щоб залишити все у рамках… логіки? Чого? Чому нас так лякає дивовижне?

— Боб, я думав над тим, щоб поїхати із цього міста.

— Із дівчиною? — зрадів мій друг.

— Так.

— Це правильно. Мужик, який не проводить час зі своєю сім’єю, ніколи не стане справжнім. Тобі потрібна власна сім’я! Тоді ти відчуєш зв'язок.

— Який зв'язок?

— Зв'язок зі всім! Відчуєш, як все пов’язано.

— Я радий, що ти схвалюєш моє рішення.

Боб фиркнув, мовляв, само собою і присів. Під мій погляд потрапила книга, котра постійно стояла у Боба.

— Що ти завжди читаєш?

— Це? — він підняв книгу. — Бардо Тхедол.

— Що? — примружився я і придивився до обкладинки.

— Тібетська книга мертвих. Бардо Тхедол.

— Для чого вона?

— Ну… вона допомагає людині, що померла, зорієнтуватись після цього.

У цю мить у мене задзвонив телефон.

— Вибач, — промовив я і відійшов на кілька кроків. — Так?

— Пол?

Моє ім’я немов пролунало зі справжнього потойбіччя. Тілом побігли мурашки.

— Так? Хто це?

Пауза. Важкий хрипкий подих.

— Раґнар.

Стало ще моторошніше. Він промовив це ім’я, немов назву якогось монстра.

— Пол, мені потрібна машина. На вулицю…

Він назвав адрес. Я не відповідав. Хотілось кинути телефон. Із нього немов чадів якийсь жах. Незбагненний, нелогічний жах.

— Пол?

— Так?

— Ти приїдеш?

Я спустився у чорні нетрі міста. Темні, похмурі будинки та їх безкінечні коридори. Здається, вони рухаються. Рухаються у мене на очах. І ці безликі люди — інколи вони звертаються до мене із якимись словами, і тоді їхні обличчя немов виринають із небуття. І тоді немов і Я виринаю із небуття, щоб відповісти їм.

Можливо, лише моя присутність «вмикає» весь цей в’язкий, розріджений рух.

— Радий тебе бачити, мій друже, — посміхається він із кімнати, котрої щойно тут не було. Я не впізнаю його, але для чого мені видавати себе?

— Взаємно, старий. Де ще ми могли б зустрітись, як не тут? — киваю я у відповідь.

Мені здається, я приязно ставлюсь до цього «персонажа», хоч із якогось моменту він став моїм суперником.

— Я думав ти будеш здивований. Що ж, це правда, нас не так легко здивувати!