Дарксіті - Остап Соколюк

— Стоп, стоп, любий, для чого це тобі?

Я вдалась до всіх своїх акторських здібностей: мило посміхнулась, вивернулась на ліжку, вигнула задок. Проте тілом пробігло тремтіння.

— Для чого тобі починати війну? Загинуть люди… І крім того: ти не знаєш, чи виграєш.

— Я можу лише виграти! Не смій говорити мені про поразку.

Наївний сучий син!

— Адольф?

— Що?

— Сядь біля мене, — я поплескала по ліжку.

Якусь мить фюрер вагався, але потім присів. Я хотіла торкнутись його руки, але мені стало гидко, і передумала.

— Пам’ятаєш, своє життя? Ти хотів бути художником. Ти хотів створювати щось прекрасне. А потім? Архітектором. Тобі було не легко, але справи налагодились…

— Все це давно у минулому. Тепер я рейхсканцлер! На мені лежить відповідальність за весь німецький народ!

— Тихіше, ти не на трибуні, — поморщилась я. — І найкраще, що ти придумав для свого народу — це війна?

Він трохи нахилився до мене. Його очі палали одержимістю:

— Ти не розумієш, що таке ВІЙНА. Для когось війна стане загибеллю, а для народу — це буде тріумф.

— Як же ти помиляєшся…

Убий його, Кален. Просто убий цю потвору. І у моїй голові раптом визрів чіткий план.

— Адольф, ми трахатись будемо?

— Так.

— Тоді роздягайся.

Гітлер встав і почав знімати із себе одяг. А я, ніби між іншим, потягнулась до тумбочки, де у шухляді лежав мій пістолет. І раптом в очах мені потемніло — хтось ударив мене по потилиці.

Я впала на ліжко, але одразу ж спробувала рвонути вперед. Марно — ззаду мене хтось вхопив за ноги. Я скрикнула — Гітлер навалився на мене всім тілом і притис. Він виявився сильнішим, ніж здавався. Значно сильнішим!

— Хотіла мене убити, моя мила? Не вийде. Тепер я на сторожі 24 години на добу. Ніхто не застане мене зненацька!

Він закрив мені рота рукою. Я з усіх сил почала вириватись. Несамовита лють охопила моє тіло. Але він погасив всі мої потуги і ще сильніше скрутив, немов удав стягнув свої кільця.

— Чому не вириваєшся? Сил не вистачає? — прошипів він мені на вухо.

Проклятий фашист! Безсилля приходило на зміну люті…

— Я почну війну, тому що люди — жалюгідні, нічого не варті істоти. Їх потрібно підкоряти жорсткій силі волі. Їх потрібно тримати під сильним кулаком влади. Інакше вони починають спиватися, творити безпорядки і піддаватись ледарству. Я надивився на це у Австрії. Я знаю, що моє призначення втрутитись у справи світу. Почати велику війну!

Я замукала йому у долоню. Несподівано, він відпустив.

— При чому тут я? Іди і убивай, довбаний клоун. Але знай: ти програєш свою війну. Ти, сука, всосеш. Від СРСР. Вона роздавлять тебе, як муху. Твої солдати захлинуться серед трупів радянських воїнів.

— Що? Російські свині мене здолають? — мало не розсміявся Гітлер.

— Так. І потім, коли англійці, росіяни і навіть американці візьмуть і насцуть на твій Берлін, ти, Гебельс і всі твої поплічники позастрілюєтесь десь у бункерах, як щурі! От у що перетвориться твоє «втручання у справи світу».

— Знаєш, Мімі, я просто тебе уб’ю зараз. І мені стане легше. Значно легше!

— Давай. А потім молись, щоб вийти звідси живим і далі очолювати свій німецький народ, — я покірно розслабила все тіло і замовкла.

Якусь мить ми обоє мовчали. Потім раптово Гітлер відпустив мене. Як відпускає хижак жертву, відчуваючи, що вона уже нікуди не дінеться. Проте я почула як він підвівся над ліжком, і насмілилась обернутись. Гітлер був спокійним.

— Більше я тебе не потурбую, Мімі, — сухо промовив він. — Залишу тобі щедру оплату внизу. Сподіваюсь, синьці будуть не сильні.

Я розгублено розкрила рота. Все? Отак просто? Що це — якась гра?

— Що це було?

— Те, за чим я, власне, до тебе приходив. І я дізнався все, що потрібно.

Гітлер одягся і рушив до дверей.

— Що ти дізнався? — не стрималась я.

Він на мить завмер перед дверима і промовив, не обертаючись:

— Ти просто людина. А я шукав богиню!

І вийшов.

Я потягнулась до тумбочки і витягла звідти сигарету. Зазвичай я не курила, але інколи… Після третьої затяжки я відкинулась на подушці і заплющила очі. Сигарета приємно затьмарила думки. Що це в біса було?