Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій

«Що може дати цей винахід? Тепер можна не підтримувати вогонь, коли згасне випадково головне вогнище і не буде вогню, не треба бігти кудись шукати якусь іншу орду і позичати його. Навіщо тепер жінкам вічно збирати хмиз, щоб підтримувати і вдень і вночі жадібне вогнище, – досить черкнути камінь об камінь, і вогонь запалахкотить цілою пожежею. Але він раптом лякається своїх думок. Він певний, що ніхто не згодиться погасити головне вогнище і довірятися якомусь камінцеві. Хіба можна так одразу знищити цілу традицію, що прийшла од предків? Йому самому буде неприємно, коли перед печерами не буде вогнища. Адже це головна прикмета, що тут живуть люди. Це ж ознака могутности людини, це – сигнал, що сповіщає всіх про затишний куток, де можна поїсти та відпочинути, де можна знайти людей і поговорити з ними. Ні, гасити вогнище ніяк не можна! Це може статися лише згодом, коли люди призвичаються обходитись без нього. Це зробиться поволі й непомітно.

Він добре пам’ятає, як винайшов кращий засіб згинати лука. Палицю, що з неї робиться лук за його способом, треба спочатку добре мочити у воді і потім згинати її на вогні багаття. Але, коли він сповістив про це мисливців, вони сміялися з нього і лише деякі з них тепер вживають цього способу. Луки виходять кращі й міцніші.

Так само буде і з цим винаходом. Треба, щоб минув певний час і щоб усі переконалися в його користі.

Все залежить од ухвали старих мисливців. Вони багато знають і розумніші за всіх інших членів орди, але вони дуже обережно підходять до нових пропозицій і неохоче відмовляються від стародавніх звичаїв. Вони надто довго думають, кров не так швидко біжить в їхньому тілі і вони поволі застигають у своїх звичаях. Вони особливо дивляться на світ і не міняють своїх думок. Але їм вірять всі, бо нема нікого іншого, в кого можна було б довідатися про те, що оточує нас, нема – хто б зміг пояснити все.

Що стає з людиною, коли вона вмирає? Старі говорять, що людина стає знову землею, як і була раніш. Із землі згодом виросте трава або інша рослина і цю рослину з’їсть який-небудь звір, а звіра з’їсть людина, і померлий знову житиме в новій людині, цебто починає життя спочатку і через це щоразу стає сміливішим та розумнішим, через це люди збільшують свій досвід і збільшуватимуть нескінченно.

Це гарна казка, але ця казка для дітей. Дорослий не повинен вірити таким байкам. Це зовсім не так. Предки живуть через те, що продовжується рід. Вони ще за життя частки себе самого передають своїм дітям, а та сила, що рухала їх, залишається в тих речах, що їх вони створили або винайшли. Діти помруть і діти дітей помруть, а речі лишаються. Вони переживають усіх. Та сила, що раніш рухала людей, знаходиться в їхніх речах і речі стають корисними, вони викривають своє єство. Не буде мене і багатьох уже не буде після мене, а люди здобуватимуть вогонь з каменя ще багато часу.

Кожний чоловік і кожна жінка вкладають щось нове в свою роботу, в свої вироби і через це все кращає та вдосконалюється. Про це довідуються діти і теж у свою чергу додають від себе щось нового. Через це люди починають впливати на природу, і все, що оточує людину, підкоряється їй.

Я одрубав хвоста собакам, я винайшов огонь. Тепер я – Гай – Винахідник вогню! Я мушу винайти ще багато, чого, я мушу прискорити життя.

Його мрії сягали далеко. В своїй уяві він бачив велику країну, оповиту густими лісами і перерізану швидкими ріками. В лісах блукали звіри, на широких соковитих пасовиськах паслися дикі корови та бики, в ріках плюскала риба. І скрізь, куди не поглянеш, жили люди мирним творчим життям. Хижих звірів знищили, а інші звіри слухалися людини. «Коли можна приручати собак, – думав Гай, – то чому не можна зробити биків та корів хатніми, чому не можна приручити й інших звірів?»

Він уже бачив, що люди не жили в печерах та лігвищах, як живуть звіри, вони вже навчилися робити землянки якоїсь надзвичайної форми, що здіймалися своїми покрівлями над землею. Люди плавали ріками на великих човнах, що в них могла вміститися ціла орда; люди, як птахи, літали в повітрі, а через це швидко пересувалися з місця на місце.

Все це була фантазія. І коли б хто з орди міг побачити те, що було в уяві юнака, той напевне подумав би, що юнак дуже хорий або просто здурів, вражений чимось незнаним.

Маленький успіх юнака розбуркав його уяву і він неспокійно вовтузився в траві, викликаючи шораз дивовижнішу уяву. Нарешті, собака, що знайшов його в траві і підбіг до нього, розворушив його від мрій. Гай пригадав, що йому треба кінчати списа, бо його старий спис був зовсім зіпсований та поламаний. А без списа аж ніяк не могло бути того, про що він мріяв. Отже, треба працювати, а не лежати отак у траві і розважатися химерними думками.

Юнак попестив собак, підвівся з трави і пішов відшукувати каміння, що його він раніше кинув кудись у траву.

XX

Соняшний блиск

Одного дня, після довгих блукань у лісі, Гай, повернувшись на місце стоянки, побачив, що вся орда в зборі і чимось схвильована.

– Де ти блукав, юначе?.. Чи не бачив чого в лісі? – звернувся до Гая найстаріший член орди, дід Одноокий.

Гай, після колишніх спроб переплисти ріку, звик ходити на північ. Він, як риба, що пливе проти течії, завдяки своїй звичці, ще ні разу не ходив на південь, хоч і збирався піти туди кілька разів.

– Я ходив на північ, – відповів Гай, – але крім звірів нічого особливого не бачив… А що таке?

– Там на півдні дим! – відповіла йому одна з жінок, показуючи рукою кудись на ліс.

– Дим! Дим!.. Я бачив!.. Я бачив!.. – закричав схвильований, розкуйовджений підліток.

Вся орда збилась у гурт. Старі мисливці розпитували, підлітки, хвилюючись, кричали у відповідь, а жінки швидко гомоніли, вигадуючи різноманітні історії з приводу цього. Зацікавлені діти плуталися в юрбі й терлися об шкури жінок.

– Тихше!.. – наказав дід Одноокий, –