Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій
Дивні явища оточують нас з усіх боків, лише встигай оглядатись, лише встигай спостерігати. Скільки оце довелося думати людям, щоб навчитися обробляти камінь. Колись люди лише могли мріяти про це. Вони мріяли про те, щоб навчитися перепливати ріку, підтримувати вогонь, обробляти шкури звірів, а тепер ми досягнули цього. Культура пішла вперед, ми стоїмо надзвичайно високо; в той час, як наші предки були не розумніші за звірів, у той час, як вони жили життям звірів, ми вже досягнули багато дечого й є володарі рослин та тварин».
– Цок-цок-цок!.. Черк!..
Гай раптом відкинувся й схопився рукою за обличчя. Він несподівано сильно черкнув каменем об камінь, і викрешена іскра попалила йому в обличчя.
– Це нагадує жало бджоли!.. – промовив уголос Гай, потираючи рукою щоку.
Його рухливий мозок враз викликав відповідну асоціяцію. Потім він підійняв камінь, що випав з його рук, і почав оглядати його. Він тепер навмисне знову креснув і викресав бліду, дуже маленьку іскру. Це йому сподобалося і він почав кресати раз у раз, досягаючи все більшого ефекту. Іскри тепер були більші і, коли потрапляли в обличчя або руку, кусалися, як бджоли. Гай навіть несамохіть зажмурював очі. Покресавши ще трохи, він досяг найбільшого ефекту і потім кинув каміння на землю.
– Що з цього, – промовив він, – я це бачив уже сотні разів. Навіть коли кресати дерево, то й воно стає гарячим.
Він приліг на траву і знову задумався. Його мозок, відповідно настроєний попередніми думками та мріями, скажено працював.
Поволі в його уяві повстала місячна ніч. Місяць все заливав своїм блискучим сяйвом. Він стоїть на горі й дивиться на ріку, що в ній грається місячний промінь. Унизу під ногами палахкотять огнища орди, освітлюючи тіла людей в червоні фарби. Світло далеко падає від вогнищ і великі тіні тріпотять на землі та в повітрі. Сліпучі іскри роєм високо летять угору і деякі падають коло його ніг.
Гай раптом схоплюється з трави і озирається навколо. В повітрі задушно, сонце палає й нагріває його, землю й воду. Гай наче божевільний, він щось мимрить собі під ніс і схоплює з землі допіру кинуте на неї каміння.
– Трава горить. Суха трава!.. – голосно скрикує він.
Потім він знову починає скажено кресати камінь об камінь. Йому здається, що в його руках зараз запалає каміння, що він зараз триматиме вогонь у своїх руках. Його руки починають горіти від напруження, але крім іскор він нічого не бачить і раптом знесилений і розчарований сідає на землю.
Він чує, як сильно стукає серце і він увесь поволі пітніє. У нього таке почуття, що йому самому бажається спалахнути, як велике вогнище. Йому бажається, щоб загорілися його руки, ноги, а потім і все тіло вибухнуло нестриманою пожежею. Він довго сидить на траві і потім, трохи заспокоївшись і щось пригадавши, підводиться і починає старанно шукати в траві. Ось він знайшов. Це – тонка стеблинка трави, вона дуже суха, але гнучка і не ламається, це просто надзвичайно тонка й ніжна ниточка. Її сотні разів мочили дощі та роси і висушувало, майже випалювало, сонце. Коли б знайти відповідний хемічний розчин, то з неї можна було б зробити порох, дуже рвучкий і сили надзвичайної.
Гай терпляче збирає ці сухі стеблинки-ниточки і коли рішає, що досить, він сідає на своєму місці коло камінців і скручує траву в маленький товстий мотуз. Він робить щось подібне до гноту. Видко, що він трохи хвилюється, в нього тремтять руки і напружена думка блищить в очах. Гай бере з землі камінь, притуляє до нього гніт і стискує це в пальцях, другою рукою він бере другий камінь і починає кресати.
Він креше дуже обережно і через це іскри дуже малі та кволі.
Він креше сильніше, але іскри не влучають у гніт. Тоді він знов уже інакше притуляє і іскри лягають прямо на нього.
Він знову починає кресати і досягає найбільшого ефекту. Він уже вміє кресати і викрешує великі життьові іскри, що печуть пальці.
Гніт починає потроху куритися. Ще удар каменя об камінь, і гніт куриться та жевріє. Тремтіння пронизує все тіло Гая. Його руки трусяться і він ледве тримає гніт.
Він не йме віри своїм власним очам. Невже він, він – Гай, викликав огонь із каменя? Невже він винайшов ще одну властивість, що заховує в собі камінь? Та це ж надзвичайно! Це неймовірно! Він забуває про гніт, що жевріє в його руках, і раптом скрикує й випускає його з рук. Він приходить до пам’яті. Гніт попік йому пальці і сильний біль зливається з надхненням та невимовною радістю. Він дивиться собі під ноги на гніт і бачить, що він куриться, тоненька смуга білого диму в’ється від нього.
Тоді він нагинається і обережно підіймає гніт. Маленький огненний живчик жадібно пожирає сухий гніт.
«Який він голодний і маленький! – ніжно думає Гай, дивлячись на вогник, як на мале немовля. – Який він тендітний!» – І обличчя Гаєве всміхається доброю привітною усмішкою.
Гай починає легенько дмухати, і гніт раптом спалахує маленьким, блідим вогником. Вогник дуже швидко з’їдає ввесь гніт і раптово гасне.
– Це надзвичайно!.. – уголос промовляє Гай.
Потім він десятки разів повторює всю процедуру з початку до кінця, його пальці попечені й неймовірно болять, але він ніжно посміхається і промовляє:
– Живи, живи!.. Кусай!.. Кусай винахідника Гая!..
Потім він сідає на землю і, бавлячись, підпалює суху траву. Трава починає швидко горіти, швидко вогонь починає оточувати юнака з усіх боків. Гай лякається, схоплюється на ноги і починає голими п’ятами гасити вогонь. Юнак кумедно підстрибує, коли вогонь припікає його, і здається, що він виконує якийсь дикий, божевільний танок. Нарешті, вогонь доходить до соковитої вогкої трави і поволі згасає.
Змучений і весь попечений з голови до п’ят, юнак кидає геть камінці і кидається в свіжу траву. Його вже мало цікавить винахід, він задоволений цілком, задоволений навіть більше, ніж слід. Він почуває, що зробив щось дуже велике, але порівняно з тим, що ще треба винайти,
