Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Вибачте, пані Рузю, мабуть, на мене гидко дивитися. Я... я їм, як собака. З миски. Це справді гидко... Але я не можу стриматися.
— Іж, дитино... — очі пані Рузі зволожилися. — Я теж так їла зовсім недавно. Тут всі такі. Кожен знає, що таке голод.
Озирнувшись, Орися побачила шість пар очей, що втупилися просто їй у рот і супроводжували кожен шматок, кожен ковток пильними поглядами. Вони схвалювали її манери — випити, витерти миску, можна ще вилизати. Ці очі знали, що таке голод. За час, проведений у лікарні, вони трохи від’їлися, але вже перенесений голод та його передчуття у майбутньому змінювали поведінку — ще довгі роки ці люди дивитимуться в рот кожному, хто їсть, супроводжуватимуть поглядом кожну крихту їстівного. З цим нічого не можна вдіяти. Через багато років після тюрми колишні табірники впізнаватимуть одне одного за цим поглядом.
— Але ж людина не повинна забувати, що вона людина! — переконувала скоріш сама себе Орися.
— Не хвилюйся, Орисенько, я не розповім мамі й татові, яких поганих манер набралася їхня донечка, побувавши в товаристві злодіїв, волоцюг та ворогів радянської влади, — із сумною посмішкою погладила її густе, хоч і майже чорне від шахтного пилу волосся пані Рузя. — Яке щастя, що у нас із Стефаном не було дітей! Якби мою дитину отак... Чи витримало б материнське серце?
— Пані Рузю, а де наші дівчата — Дуся, Катерина? Що з ними?
— Дуся довго лежала в лікарні. Ії прооперував наш доктор — туберкульоз лімфовузлів. Тримали, поки могли. Але тут також є закони і правила — два місяці, довше не можна. А Катруся... Нічого про неї не знаю.
Орися не засмутилася. Добре, що Дуся жива. А Катерина — вона мов кактус — колюча, але живуча. Зараз, після трьох діб напівсну-напівмарення, після смачного обіду, в оточенні мисок із кашею та шматочками хліба, який трохи підчерствів за ці дні, вона почувалася бадьорою, здоровою і готовою боротися за життя. Хотілося вірити тільки у добре, навіть думка про смерть — свою чи чужу здавалася неприпустимою. Зараз трохи перепочине — і знову їстиме! І знову вся палата, всі оці жінки дивитимуться на неї жадібно і схвально.
— Це якесь чудо, що вас, всю вашу бригаду, перевели сюди, справжнє чудо! — дивилася на вихудле до самих кісточок тіло пані Рузя. — Ще тиждень-другий у шахті — і...
Орися не перепитувала — вона мала власний досвід того, що «і»... І все. Настає третя стадія цинги — ноги вкриваються ґулями, на місці яких утворюються виразки, розпочинається голодний пронос — з тіла виносяться навіть ті жалюгідні крихти поживи, які вдається отримати — і тоді справді все, рятунку немає.
— Господь милостивий, організм молодий — видужаєш! А зараз ходімо, доктор ванну призначила.
Орися з жалем озирнулася на мисочки, перелічила їх поглядом. Не стрималася, прихопила шматок хліба, щоб пожувати у ванні. Пані Перебенда лиш зітхнула — сама не так давно поводилася так само. Дякувати Богу, Айна витягла її з табору, влаштувала медсестрою та аптекаркою за сумісництвом. Та й тепер, у «хлібному» місці, не полишала звичка ховати «про чорний день» сухарі — запас, запас, от що гріє душу галичанці.
Чиста гаряча вода — ще одне чудо, явлене Орисі. І дзеркало на стіні. І обличчя, і тіло... Тінь обличчя, тінь тіла...
Чудеса тривали. Чи то з подачі пані Рузі, чи з власної волі нею заопікувалася сама начальниця, головний лікар «больнічкі», Світлана Іванівна Говорова.
— Боже мой, совсем ребенок! Сколько тебе лет, деточка? Девятнадцать? Вес — двадцать девять килограммов! Ужас!
Орися справді була наймолодшою серед усіх пацієнток. Опіка Говорової, дружини коменданта табору, мала не лиш словесне, а цілком матеріальне вираження: вона приносила з дому то шматок м’яса — не «морзвіра», а справжнього, оленини, то яйце, то масло, то цілковите диво — лимон! А молодість і внутрішня сила робили справжні чудеса — Орися видужувала на очах.
— Одно удовольствие лечить таких больных — съешь сто граммов, а поправляешься на килограмм! — щиро тішилася під час обходів Світлана Іванівна. Мабуть, серце лікаря теж потребувало хворих, які видужували, надто часто доводилося писати посмертні епікризи, моральне задоволення від вигляду безнадійного пацієнта, якого твоє мистецтво поставило на ноги — причина любити цього пацієнта, піклуватися про його долю, щоб твоє лікування, маленьке лікарське чудо не пішло за вітром. Вже хто-хто, а Говорова добре знала, що станеться із людиною, чудом зціленою, якщо вона знову опиниться в шахті.
Трохи очунявши, Орися познайомилася із сусідками по палаті. Дивно було знову бачити людські обличчя — не чорні, мов негритянські, а звичайні білі, у декого ніби трохи засмаглі — це був лиховісний «загар пелагри», ознака авітамінозу. В невеликій палаті умістилося всього сім ліжок. На ліжку, що стояло впритул до Орисиного, лежала майже безплотна тінь — Марічка Потикевич із Тернопільщини. Така ж на зріст, як Орися, вона важила значно більше — двадцять дев’ять із половиною кілограмів. До катастрофічного фізичного виснаження, та, мабуть, і в результаті його, додалася хвороба ніг — стопи висіли нерухомо, дівчина не могла ходити. По палаті пересувалася на колінах — мала подушечки з вати, які прив’язувала до колін, отак й рухалася, а стопи висіли, немічні й безживні.
Біля неї надовго затримувалися під час обходу лікарі — Говорова, Айна і доктор Юзеф Касінський — Марійчин земляк з Чорткова — радилися, як поставити дівчину на ноги — таки у прямому сенсі.
Попри свою душевну доброту Світлана Іванівна вчилася уривками — чоловіка-військового НКВС часто переводили з одного міста в інше, тому не хапала зірок із неба
