Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

Іван попросився спати, й Олена розстелила йому ліжко.

— Гарний хлопчик, — похвалила комендантша, коли той заліз під ковдру і слухняно повернувся до стіни.

— Гарний, — повторила за нею Олена.

— І не жалко йому?

— Кому?

— Та твоєму ж…

— Він не його батько, — промовила так, немов у цю мить зраділа, що Володимир не батько Івану.

— Он воно що? — гостя зацікавлено подивилася на Олену. — А як же батько?

Олена здвигнула плечима:

— Я не знаю, хто його батько.

— Таке скажеш, — Гнатівна зніяковіла. — У тебе що їх — ціла рота була?

— У мене нікого не було, — Олена подивилася на сплячого хлопчика й несподівано для себе промовила: — Я його усиновила.

— Це ж як? — не повірила Анастасія Гнатівна. — Ти ж тоді ще дівчам була незаміжнім — хіба не так?

— А, — махнула рукою Олена, — довго розповідати.

Комендантша підхопилася зі стільця і мало не вибігла з кімнати. Через кілька хвилин повернулася, поставила на стіл пляшку горілки:

— Закуску давай твою, бо у мене в холодильнику так пусто, що й миша повісилася з голоду.

Побачила, як Олена знітилася, глянувши на пляшку.

— Чого ти — наче перший день на світі живеш? Посидимо удвох, поговоримо. Нам тепер ніхто не допоможе, як самі собі не допоможемо, а може, щось та й придумаємо.

Відкрила пляшку, пошукала склянки. Олена приготувала закуску.

— Сідай уже, — запросила її Гнатівна до столу, мовби то не вона, а сама Олена була у неї в гостях.

Випили по чарці й стали мовчки їсти, ніби дуже зголодніли.

— Розповідай, Олено, — обізвалася комендантша після другої чарки. — Мене не бійся, я — могила. — А потім напружено вслухалася у кожне слово, піддакувала, супила брови, обурюючись, і часто подивлялася на сплячого Івана. — То ти й батькам нічого не сказала? Треба було сказати, — осудливо похитала головою.

— Тепер уже пізно, — згоджувалася з нею Олена.

— І піжону своєму не розповіла? — посоловілими очима, у яких була не тільки відверта зацікавленість, а й співчуття, комендантша дивилася на Олену.

— Боялася. У колгосп на мене його батько написав анонімку — більше нікому. Такі люди здатні на все. Він і Любу знайде, щоб Івана відняти. Думаєте — ні? — запитливо глянула на Гнатівну.

— Правильно зробила. Вони такі, щоб спливти наверх, кого хочеш утоплять. А хлопчика жалко, хоча я б ніколи й не здогадалася, що він тобі не рідний. Це ж добре, що своїх іще немає.

— Ох! — зойкнула Олена. — Коли б то! Невже ви по мені нічого не бачите?

— Та, — розгубилася комендантша, — хіба я до тебе придивлялася? Вагітна? От пришелепкувата, і мовчить вона. Я тепер їм швидко пельки заткну. Тю-ю, дурна. Я б на твоєму місці не їх боялася, а зробила б так, щоб вони мене боялися. Не тільки б синочку, а і його батечку руки вкоротила, — жінка повеселішала, налила собі чарку. Олені сказала: — Тобі годі, а то доп’єшся. Треба було з цього й починати, а не панікувать. Чесне слово, я їм покажу тепер…

Опівночі в Олениній кімнаті почулася пісня. Обнявшись, обидві у сльозах, жінки тужливо виводили «Цвіте терен». Сусіди обурливо загрюкали у стіну, хтось зазирнув у кімнату, але побачив там комендантшу і швидко зачинив двері.

Днів через два Анастасія Гнатівна покликала до себе Олену і з лукавинкою в голосі повідомила:

— Живи спокійно поки що, а далі побачимо. І не бійся за те, що мені розповіла, — я тебе не підведу, а помогти — поможу.

І справді допомогала. Брала до себе Івана, коли потрібно було піти кудись Олені, дібрала в кімнату кращі гуртожитські меблі, навіть десь узяла плетене з лози дитяче ліжечко.

Олена прибирала до останнього дня.

— Слухай, — сердилася Гнатівна, — яка комісія — мене за тебе не тільки з роботи попруть, а ще і в тюрму посадять.

Олена тільки посміхалася:

— Не посадять. Я ж у вас ніде не числюся. А що днями робитиму? Помаленьку помию, і нічого зі мною не трапиться. Мені так легше, — умовляла комендантшу коли та забороняла працювати.

Того дня Олена прокинулася рано. У кімнаті було душно, і вона відчинила вікно. Довго дивилася на сонне місто, оповите серпанком.

«Це вдома вже жнива почалися, — подумала з тугою. — А я отут онучу по коридору тягаю».

їй нестерпно захотілося у поле, туди, де для її серця воля. Уявила, як мчить на мотоциклі між високими хлібами, що аж дзвенять достиглим колосом. Глянула на свій живіт і сумно посміхнулася. Хотіла раненько, поки всі у гуртожитку сплять, піти й прибрати, щоб ніхто не заважав, але почула у животі легкий біль. Чомусь розхвилювалася і заплакала.

«Доню моя, це ти вже на світ просишся, — промовила подумки, — яким він буде для тебе, цей світ, без батька? — глянула на Івана і розсердилася на себе. — Діточки мої, не бійтеся — у вас є мати, а я нікому не дам скривдити вас».

Пізніше, коли перейми почастішали, постукала у кімнату до комендантші, яка більше жила у гуртожитку, ніж у власній квартирі, десь далеко на околиці міста.

— Гнатівно, ходіть до мене — я вам покажу пелюшки дитячі і все… там у мене готове.

— Що, вже? — комендантша схвильовано шукала ключа зачинити кімнату, не знайшла, махнула рукою і пішла за Оленою. — Іван буде в порядку, — говорила заспокійливо. — Нічим не переймайся — я сама приїду й заберу тебе.

Уже в кімнаті запитала:

— А може, тому… твоєму подзвонити?

— Не треба, Гнатівно, — Олена аж заперечливо хитнула головою, — у нього тепер своє життя.

— Ага, — комендантша розв’язала вузлик, перебрала малесенькі сорочечки. — А то ти, — показала на великий живіт, — сама нажила?

До пологового будинку приїхали, коли вже Олена почала від болю кусати губи.

— Треба було довше вдома сидіти, — дорікнула їй акушерка. — Може б, тоді й на вулиці народила.

Ще сонце не піднялося й до полудня, як в Олени знайшлася дівчинка.

— Тобі можна хоч десятеро народжувати, — сказала лікар, розповніла жінка з сивим волоссям, яке ледь вибивалося з-під білої шапочки. — Перша дитина, а так легко обійшлося. Ач, яка гарна дівчинка, — вправно оглянула немовля, — наче на замовлення.

— І в день хороший, — додала санітарка, що прибирала навколо пологового столу.

— Який? — Олена повернула голову до санітарки, що чимось нагадувала черницю: запнута по самі очі хустка, високий комірець виднівся з-під халата, і смиренність не тільки на обличчі, а і в голосі, рухах, усій її худенькій постаті.

— Сьогодні ж четверте серпня, день Марії-Магдалини, — промовила жінка з лагідною посмішкою.

— Марії? — перепитала схвильовано Олена. «Значить, он хто дав моїй