Віднайдений час - Марсель Пруст

чув, бо я нічого про них не знаю, я порвав із нею раз на все», — додав він, спускаючи не тільки очі, що було б цілком у його стилі, коли б нас минав якийсь зв’язківець, а й голову та плечі й підносячи руки жестом, що означав як не: «умиваю руки», то принаймні: «мені нема чого додати» (хоча я нічого й не питав). — Знаю, що Морель туди вчащає, — сказав він (згадавши його вперше). — Кажуть, він дуже шкодує за тим, що було, і прагне знову зі мною зійтися», — додав він, засвідчуючи воднораз легковірність мешканця Передмістя («Багато балачок про те, що Франція звертається до Німеччини частіше, ніж колись, і що навіть розпочато переговори») і закоханого, якого не остудила най-брутальніша відсіч. — У кожному разі, якщо він цього бажає, хай тільки скаже, бо я старший і мені не випадає робити перший крок». Про це можна було й не згадувати — все й так було ясно. Та й слова його були, зрештою, нещирі й змушували ніяковіти за пана де Шарлюса; неважко було здогадатися: кажучи, що перший крок робити не йому, він, навпаки, саме його й робив, сподіваючись, що я візьму на себе клопіт їх помирити.

Мені добре відома ця щира чи вдавана легковірність тих, хто в когось закоханий або просто не має до когось вступу і ладний приписувати тому комусь бажання, якого той, одначе, не виявив, попри чиїсь занудливі клопотання. Але з несподіваного тремоло в голосі, з яким пан де Шарлюс вимовив ці слова, із каламутних вогників у його зіницях, я відчув, що за цим таїлося щось більше за банальну настирливість. Я не помилився і приточу зараз два факти, які довели це мені заднім числом. (Я забігаю на багато років уперед, розповідаючи про другий факт, бо стався він уже після баронової смер-ти. Проте ця подія зайде куди пізніше, і ми ще матимемо не одну нагоду зустрітися з ним, коли він зовсім переродиться і стане невпізнанним, особливо коли ми побачимо його востаннє, під той час, коли він геть забуде про Мореля.) Перший із цих фактів зайшов через два чи три роки після того вечора, коли я простував бульварами з паном де Шарлюсом. Саме тоді, через два-три роки, я спіткав Мореля. Я зараз же подумав про пана де Шарлюса, про те, яку приємність справить йому зустріч зі скрипалем, і мені захотілось, аби Морель відвідав його, бодай один раз. «Він зробив вам стільки добра, — сказав я Морелеві, — він уже старий і стоїть, мабуть, одною ногою в могилі, час забути про колишні чвари і примиритися». Морель, здавалося, був цілком зі мною згоден, що примирення бажане, але категорично відмовився візитувати пана де Шарлюса. «Ви не маєте рації, — сказав я. — Не знаю тільки, що тут винне: упертість, лінощі, запеклість, хибно витлумачене самолюбство, цнота (можете бути спокійні, вам тут ніщо не загрожує) чи кокетство?» Скрипаль скривив обличчя, бо визнання йому, певне, коштувало немало, і відповів із дрожем: «Та ні, нічого такого тут нема й близько: цнотою я не журюся, запеклість... навпаки, мені майже його жаль, кокетство, яка в ньому потреба, лінощі теж відпадають, бо я цілі дні сиджу зі згорнутими руками. Ні, все це виключається, я... не кажіть тільки нікому, та й сам я, либонь, дурень, що кажу це вам, я... не можу до нього піти зі страху!» Він увесь тремтів. Я признався, що не зовсім розумію. «І не допитуйтесь, облишмо цю розмову, ви не знаєте його, як я, можу навіть сказати, зовсім його не знаєте». — «Але що ж він зробить вам лихого? Хай би ще між вами стояла якась ураза, а то ж нічого такого, навпаки, він буде сама доброзичливість. Ви ж бо знаєте: він добряк, яких мало». — «До лиха! Чи ж я не знаю, що добряк? Живий образ делікатности й порядности? Але дайте мені спокій, годі про це балакати, благаю, сором у цьому признатися, але мені лячно!»

Другий факт датується тим часом, коли пана де Шарлюса не було вже на світі. Мені надіслали від нього кілька сувенірів і листа у потрійному конверті, написаного принаймні за десять років перед смертю. Тоді він тяжко хворів і склав духівницю, але вичуняв, а потім знову занепав здоров’ям, і в такому, власне, стані ми його побачимо одного дня у принцеси Германської, — а лист лежав тим часом у вогнетривкій шафі з призначеними для кількох приятелів предметами, і пролежав сім років, аж поки барон геть забув Мореля. Ось цей лист, написаний дрібним письмом і твердою рукою:

«Коханий приятелю, недовідомі шляхи Провидіння. Часом воно використовує нецтоту якогось сіряка, не допускаючи, щоб упав праведник. Ви знаєте Мореля, звідки він вийшов і до яких верховин я хотів його піднести, себто до мого рівня. Ви знаєте, що він волів вернутися не до пороху і попелу, з яких кожна людина, себто правдивий фенікс, потрапить відродитися, а до болота, де плазує гад. Він упав, і це врятувало мене від падіння. Ви знаєте, що на його гербі той самий девіз, що йу Спасителя: Inculcabis super leonem et aspidem[9] — із мужем, чиї стопи стоять на левові та змії як на геральдичному оперті. Отож якщо я здолав потоптати лева, тобто самого себе, то тільки завдяки змієві та його обачності, яку я надто легковажно назвав щойно нецнотою, оскільки глибока мудрість Євангелії робить її цнотою, принаймні цнотою щодо інших. Наш змій сичав справді музично, коли мав заклинача, надто, до речі, заклятого, і був він не тільки музичний та повзючий, а й відзначався аж до ницого боягузтва тією цнотою, яку я сьогодні вважаю за божну, — Розважністю. І завдяки цій божній Розважності він оперся запрошенням, які я загадував уносити йому в вуха, запрошення, щоб він мене одвідав, і я не матиму спокою на цьому світі, а на тому — надії на прощення, якщо не признаюся в цьому вам. У всій цій історії він був знаряддям божоїМудрости, бо я постановив, що живим од мене йому не вийти. Один із нас мусив згинути. Я надумав його вбити. Бог настановив його на шляхроз-важности, аби врятувати мене від злочину. Не сумніваюся, що заступництво архангела Михайла, мого святого патрона, відіграло тут велику ролю, і я прошу його дарувати мені, що я занедбував його стільки років і зле віддячувався за незліченні