Віднайдений час - Марсель Пруст
І додав, схаменувшись, що так засвітився: «Я боюся за Францію не так через Німеччину, як через саму війну. У тилу думають, що війна — це тільки гігантський боксерський двобій, за яким усі спостерігають завдяки газетам. Але це щось зовсім інше. Війна —- це хвороба, і коли вам здається, ніби ми подолали її в одному місці, вона з’являється в іншому. Сьогодні визволено Нуайон, а завтра вже не стане хліба та шо-коляди, а позавтра той, хто поводився цілком спокійно і в разі потреби підставив би себе під кулю, не маючи про неї уявлення, ошаліє, вичитавши в газетах, що його рік уже призовний. Що ж до архітектурних забутків, унікальних шедеврів, на кшталт Реймського собору, то мене лякає не так їхнє знищення, як знищення великого числа будов, які роблять найменше французьке сільце і повчальним, і чарівним».
Я одразу подумав про Комбре, хоча давніше мені видавалося, ніби я здрібнію в очах дукині Ґермантської, зізнавшись у тому, яке скромне становище посідає там моя родина. Я застановлявся, чи не довели цього до відома Ґермантам і баронові де Шарлюсу Леґранден або Сванн, Сен-Лу або Морель. Але навіть таке замовчування було б не таке для мене прикре, як необхідність пояснювати. Я прагнув лише, щоб барон де Шарлюс не завів мови про Комбре.
«Не хочу мовити зле про американців, — провадив він, — їхня шляхетність, здається, невичерпна, а що в цій війні не було диригента, і паузи між прилученням до танцю нових виконавців виявилися задовгі, то вийшло так, що американці почали, коли ми майже закінчили, й можуть мати запал, що його чотири роки війни могли в нас остудити. Але перед війною вони любили наш край, наше мистецтво, щедро платили за наші шедеври. Чимало з них так і осіли в Новому Світі. Але саме це мистецтво, вирване з питомого ґрунту, як сказав би пан Баррес, геть розминається з тим, що було чарівною оздобою Франції. Замок правив за коментар до церкви, а сама вона, як місце прощі,— за коментар до рицарських поем. Я не збираюся надто розхвалювати свій рід і свої спілки, бо, зрештою, не про них ходиться. Але недавно, аби залагодити фінансові справи, я мусив відвідати, хоча стосунки між цим подружжям і мною дещо й охололи, мою синову, Сен-Лу, осілу нині в Комбре. Комбре — містечко, яких багато. Але наші предки були зображені на кількох вітражах як даро-давці, а на інших вітражах пишалися наші герби. Ми мали там свою каплицю, свої гробниці. Церкву зруйнували французи та англійці, бо вона правила німцям за спостережний пункт. Уся ця мішанина зацілілої історії та мистецтва, якою була Франція, обертається в руїну, але це ще не кінець. Я, звичайно, не такий простак, аби з родинних мотивів порівнювати руїну комбрейської церкви з руїною Реймського собору, що якимсь дивом так природно відтворив чистоту античної архітектури, чи Ам’єнського собору. Я не знаю, чи не розсипалася в порох піднесена рука святого Фірміна. Якщо це так, то найвище ствердження віри та сили духу зникло з цього світу». — «Зник його символ, пане, — відповів я. — Я теж, як і ви, поклоняюся деяким символам. Але було б абсурдом віддавати за символи реальність, яку вони символізують. Храмам слід поклонятися доти, доки для їхнього збереження не доводиться заперечувати істини, освячені ними. Піднесена рука святого Фірміна передає майже військовий наказ: «Хай нас розіб’ють, якщо так повеліває честь. Не офіруйте людей за камені, краса яких лише ненадовго закарбувала людську правду». «Розумію, що ви хочете сказати, — озвався барон де Шарлюс, — зі свого боку пан Баррес, який, на жаль, посилав нас стільки разів на прощу до страсбурзького пам’ятника і до могили пана Де-руледа, здавався вельми зворушливим і чарівним, пишучи, що Реймський собор не такий нам дорогий, як життя наших піхотинців. Ця заява осмішує гнів наших газет на німецького генерала, командувача тамтешнього сектора, який сказав, що більше цінує життя одного німецького вояка, ніж Реймський собор. Зрештою саме те, що кожен супротивник править одне й те саме, дратує і болить. Аргументи, якими німецькі промислові об’єднання доводять, що посідання Бельфором потрібне для оборони нації від нашого реваншу, власне, такі самі, якими керується Баррес, коли домагається Майнца, щоб оборонити нас від спроб нової навали бошів. Чому відзискання Ельзасу та Лотарингії видалося Франції недостатньою причиною для вступу в війну, але достатньою для її продовження, для того, аби щороку оголошувати її заново? Здається, ви вірите, що перемога Франції уже в кишені. Я в душі зичу її, не сумнівайтеся. Але відтоді як аліянти, слушно чи неслушно, повірили у швидку звитягу (особисто я, видима річ, захоплений таким розв’язанням, але бачу тільки силу паперових, піррових перемог, про ціну яких нам не говорять), а боші нині у звитягу вже не вірять, видно, як німці намагаються прискорити мир, а Франція прагне продовжити війну, — і це справедлива і наділена правом говорити про справедливість Франція! Але ж є ще добросерда Франція, і вона зобов’язана вимовити слова жалю, хоча б задля своїх власних дітей, а ще задля того, аби щовесни відроджені квіти могли лишати не тільки на могилах. Будьте щирий, любий мій друже, ви самі колись мені викладали теорію про речі сущі лише завдяки вічно відновлюваному творенню. Створення світу відбулося не за одним разом, казали ви, воно доконується з необхідности щодня. Отже, якщо ви чесний, ви не можете виключити зі своєї теорії війни. Наш знако-митий Норпуа може собі писати (видобуваючи один зі своїх риторичних аксесуарів, так само дорогих йому, на зразок «зорі перемоги» чи «генерала Мороза»): «Тепер, коли Німеччина захотіла війни, кості кинуто», — факт лишається фактом: щоранку знову оголошується війна. Отож той, хто прагне її продовжувати, такий самий винуватець, як той, хто її розпочав, а може, ще й більший, бо перший, мабуть, не передбачав усіх її звірств.
Словом, ніхто
